1 2 3 4 5 6

У своєму дослідженні ми використали ряд засобів розвитку активності і творчості учнів на уроках історії - це зв’язок історичного матеріалу з життям, навколишньою дійсністю, вивчення наукової та науково-популярної літератури, використання художньої літератури на уроці; використання міжпредметних зв’язків. Література дає можливість викладати історію так, що серце не залишається холодним до розповіді. Географія показує театр історичних подій. Навіть співи пов’язані з історією. Вивчаючи українські народні пісні, учні характеризують, що саме в них відображається.

Учитися - означає виявляти активність, спрямовану на засвоєння певних знань, вироблення вмінь, навичок. Керування учінням вимагає певної системи методів, які забезпечують повноцінну учбову діяльність, її освітню й виховну результативність. Метод навчання як засіб керування навчальною діяльністю можна представити як вектор деяких прийомів, частина яких стосується змістовної сторони керування, а інша частина - формальної. Остання показує як формуються в учнів операції і знання, а змістовна - які властивості і відношення в навчальному матеріалі учні засвоюють активно.

Результати дослідження показують, що така активність стихійно сама собою виникнути не може. Вона є наслідком цілеспрямованого виховного і навчального впливу на особистість. Найбільш ефективним в цьому плані є активне навчання. Учень - активний учасник навчального процесу. Активність його проявляється в самостійних пошуках засобів і способів розв’язання поставленої проблеми у набутті знань, необхідних для виконання практичних завдань. Все це дозволяє йому відійти від стандартів мислення, стереотипу дій, розвиває прагнення до знань.

Першим вихідним положенням теорії активного навчання послужила концепція “предметного змісту діяльності”, розроблена академіком О.М. Леонтьєвим. Суть її зводиться до наступного. Пізнання - це діяльність, яка спрямована на засвоєння предметного світу. Отже, вона є предметною діяльністю. Вступаючи в контакти з предметами зовнішнього світу, людина пізнає їх і збагачується практичним досвідом як пізнання світом, так і впливом на нього. Друге вихідне положення активного навчання: людина по своїй природі - дослідник. Її пошукова діяльність полягає у виявленні особливостей, властивостей і характеристик явищ і об’єктів зовнішнього середовища, у визначенні їх сутності і змісту, в оцінці ролей, значень. На основі отриманої інформації людина, ставить для себе цілі і розробляє програму своїх дій. Пізнавальна діяльність людини відбувається в умовах активно-випереджаючого сприймання і відображення оточуючого світу, розв’язання різного роду проблемних ситуацій без чого поставлена мета не може бути досягнута.

Із сказаного випливає, що навчально-виховний процес повинен: бути імітацією того середовища, в якому перебувають учні; містити в собі конкретні цілі, завдання і проблеми громадської і трудової діяльності людини; забезпечити формування здібностей, розв’язувати практичні завдання, змінювати і покращувати той предметний світ, у якому живуть діти зараз і будуть жити в майбутньому. Активне навчання повністю відповідає цим вимогам. В його основі лежить принцип безпосередньої участі, який зобов’язує вчителя зробити учасником навчально-виховного процесу, що вміє діяти, вести пошук шляхів і способів розв’язання тих проблем, які вивчаються у навчальному курсі. Цьому сприяють активні методи навчання, які дозволяють формувати знання, уміння і навички шляхом залучення тих, хто навчається, до активної навчально-пізнавальної діяльності.

Серед активних методів навчання ми виділили наступні три основні блоки:

а) дискусійні методи (групова дискусія, розбір казусів із практики, аналіз ситуації морального вибору тощо);

б) ігрові методи: дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові (управлінські) ігри, рольові ігри (научіння поведінці, ігрова психотерапія, психодраматична корекція); контрігра (метод усвідомлення комунікативної поведінки);

в) сензитивний тренінг (тренування міжособистої чутливості і сприймання себе як психофізичної єдності).

Якщо характеризувати дискусійні методи, то початок інтересу психологів до дискусії відноситься ще до 30-х років XX століття і пов’язаний з роботами швейцарського психолога Ж.ПІаже. Він показав, що завдяки механізму дискусії з ровесниками, а також старшими і молодшими, дитина відходить від егоцентричного мислення і вчиться ставати на точку зору іншого. К.Левін досліджував проблеми групової дискусії і дослідження показало, що групова дискусія підвищує мотивацію і залучає учасників до розв’язання проблем, які обговорюються.

Предметом дискусії можуть бути і міжособисті стосунки самих учасників групи. В цьому випадку сітка групових взаємовідносин виступає як реальна навчальна модель з допомогою якої ті, що навчаються засвоюють особливості груподинамічних процесів на особистому досвіді, розширюючи свої можливості самовизначення і розуміння інших.

1 2 3 4 5 6