1 2 3

Басьо відчував себе міським бідняком. Коштами на життя були скромні приношення учнів, часом удавалося продати каліграфічні написи. Далеко не відразу дійшов Басьо висновку, що саме так має жити справжній поет. Убогість стала символом духовної незалежності. Басьо малює у своїх віршах ідеальний образ поета-філософа, байдужого до життєвих благ. Найважче було знайти свій шлях у мистецтві, створити нове, неповторне. Спливло двадцять років невпинних пошуків і спроб з часу першої публікації юнацьких віршів. Тільки у сорок років Басьо створив свій знаменитий стиль сьофу (стиль Басьо). В юнацькі роки, відвідуючи Кіото, Басьо писав вірші під впливом школи Теймон, а після переїзду в Едо він зблизився з поетами школи Данрін. Але відчувши ідейну й тематичну обмеженість обох шкіл хокку, що часто перетворювали поезію на словесну гру, він на початку 80-х років звернувся до китайської поезії танської епохи. У ній знайшов він глибоку концепцію світобудови й того місця, що посідає людина як поет і мислитель, у розумінні високої місії поета. Особливо цінував Басьо великих поетів Лі Бо і Ду Фу. Глибоко вивчав Басьо і лаоських філософів Лао-цзи і Чжуан-цзи. Даосизм за своїм духом близький до дзен-буддизму, котрий чимало запозичив з нього. Басьо став вивчати дзен-буддизм під керівництвом вмілих наставників. Навчання дзен сильно вплинуло на японське мистецтво, зокрема й на творчість Басьо. Для цього в японській національній поезії здавна склалися передумови: любов до майже аскетичної стислості, коли слова замовкають, а почуття ще говорять (йодзьо); усвідомлення злиття людини з природою в круговерті різних пір року; сум (у багатому спектрі відтінків) від того, що краса (вишневих квітів, кленового листя, любові і юності) така недовговічна.

У 1680 р. Басьо створив перший варіант знаменитого в історії японської поезії вірша:

На голій гілці

Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір.

До роботи над цим віршем поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом.Тривалі роки пошуків скінчилися. Басьо знайшов свій шлях у мистецтві.

Вірш схожий на монохромний малюнок тушшю (сумі-е). Нічого зайвого, усе просто, але за допомогою кількох деталей створена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа немов завмерла в смутній застиглості. Поетичний образ, здавалося б,

ледве накреслений, але має велику глибину, і водночас гранично конкретний: поет зобразив реальний пейзаж і через нього — свій щиросердий стан. Не тільки про самотність ворона говорить він, але й про своє власне.

У хокку уяві читача полишено великий простір. Читач покликаний до співтворчості, до співпереживання. Разом з поетом він може відчувати сум, навіяний осінньою природою, чи розділити з ним глибоко особисте почуття самотності, може проникнутись споглядальним настроєм і відчути себе злитим з таємницями природи. Хокку мов би відкриває внутрішній зір, прихований у серці кожної людини, і тоді у малому вона зможе побачити велике. Хокку прийнято було читати декілька разів підряд, щоб глибоко замислитись.

Поетичний образ Басьо не можна звести лише до метафізичного тлумачення. Хокку Басьо — зупинив і закріпив у поезії вічно живий момент буття. Для любителя поезії не обов'язково шукати в кожнім хокку Басьо прихований символічний зміст. Басьо не створив трактатів про поезію. Його поетика виражена у творчості. Світогляд і поетика Басьо розвивалися в протиріччях, міняючись у міру духовного зростання поета. Це був динамічний процес. Басьо любив по'єднувати високе з простим.

В останні роки життя Басьо виголосив новий провідний принцип поетики — карумі (легкість). Пізні вірші Басьо аж ніяк не дрібні, вони говорять про прості людські справи й почуття. У побутових картинках є добрий гумор, а не глузування, тепле співчуття до людей. Поезія Басьо — не лише лірика природи, межі її рухливі, вона вміщає в себе світ людей того часу. Головні герої його віршів — поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах.

Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні» («Фую-но хі», 1684); «Весняні дні» («Хару-но хі», 1686); «Затихле поле» («Но-дзарасі», 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі; «Гарбуз-горлянка» («Хісаго», 1690); «Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», 1691). Пам'яткою нового стилю (карумі) є дві останніх збірки Басьо: «Мішок вугілля» («Сумідавара», 1694) і «Солом'яний плащ мавпи, книга друга» («Дзоку Саруміно», книга вийшла вже після смерті Басьо, у 1698р.).

Поезія Басьо — літопис його життя. Значна частина віршів Басьо — плоди його роздумів у дорозі. Багато віршів присвячені померлим друзям. Є вірші на випадок: у похвалу гостинному хазяїну, на подяку за присланий подарунок, підписи до картин.

Узимку 1682року пожежа знищила значну частину Едо, згоріла й «Бананова обитель» Басьо. Це, як він сам говорить, дало остаточний поштовх для того, щоб вирушити мандрувати. У серпні

1 2 3