| Назва: | Михайло Грушевський |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 11,25 KB |
| Надіслав(ла): | Палій Наталія |
| Опис: | Київський Ліцей Туризму |
| Скачувань: | 5551 |
Задум створити популярний підручник з історії виник у М. Грушевського давно. “Як тільки настала якась свобода українському слову в Росії (1905), - писав він у передмові до своєї “Ілюстрованої історії України”, - першою моєю гадкою було – що тепер можна буде здійснити сей давній замір – видати приступно написану ілюстровану історію України. Перше, одначе, я задумав видати коротку популярну історію, котра й вийшла весною 1907 року під назвою “Про старі часи на Україні”
Пропонований підручник – то є ретельно відредаговане і , справді, як писав сам автор, приладжене для учнів видання “Ілюстрованої історії України”. Тому й особливих коментарів книга не потребує. Звичайно, вона повністю відповідає концепції вченого, в основу якої покладено не династичну генеалогічну форму, яка властива для традиційної школи, в тому числі і московської, а соціально культурний підхід. Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етнографію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історична концепція дала змогу її авторові дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об’єднання на терені колишньої Київської Русі, - українці, росіяни і білоруси – мав свої глибокі відмінності при наявності, певна річ, загальних і спільних елементів.
У статті ”Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”, видані 1904 року у Петербурзькому академічному збірнику “Статті по славяноведению”, вчений заперечує схему великодержавних вчених, за якою історія Володимиро-Московського князівства XIII – XIV століття сполучалася з історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одним лише генеалогічними “ преємствами” пов’язується з володимиро-московським князівством, що це були різні держави з різним рівнем розвитку культури із самого етносу.
За такою концепцією штучного прилучення “київського періоду” до державної й культурної історії великоруського народу вважає вчений, “українсько-руська народність виходить на арену історії в XV – XVI вв. Якби щось нове, мовби її перед тим там не було, або вона історичногоь життя не мала“.
А між тим, доводить він, український народ, саме народ, а не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської народності періоду Київської Русі, а щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для кожного, Грушевський пропонує підпорядкувати історію державності, історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а економічні, культурні та інші чинники.
Пропонований підручник – то є ретельно відредаговане і , справді, як писав сам автор, приладжене для учнів видання “Ілюстрованої історії України”. Тому й особливих коментарів книга не потребує. Звичайно, вона повністю відповідає концепції вченого, в основу якої покладено не династичну генеалогічну форму, яка властива для традиційної школи, в тому числі і московської, а соціально культурний підхід. Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етнографію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історична концепція дала змогу її авторові дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об’єднання на терені колишньої Київської Русі, - українці, росіяни і білоруси – мав свої глибокі відмінності при наявності, певна річ, загальних і спільних елементів.
У статті ”Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”, видані 1904 року у Петербурзькому академічному збірнику “Статті по славяноведению”, вчений заперечує схему великодержавних вчених, за якою історія Володимиро-Московського князівства XIII – XIV століття сполучалася з історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одним лише генеалогічними “ преємствами” пов’язується з володимиро-московським князівством, що це були різні держави з різним рівнем розвитку культури із самого етносу.
За такою концепцією штучного прилучення “київського періоду” до державної й культурної історії великоруського народу вважає вчений, “українсько-руська народність виходить на арену історії в XV – XVI вв. Якби щось нове, мовби її перед тим там не було, або вона історичногоь життя не мала“.
А між тим, доводить він, український народ, саме народ, а не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської народності періоду Київської Русі, а щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для кожного, Грушевський пропонує підпорядкувати історію державності, історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а економічні, культурні та інші чинники.