1 2

М.С. Грушевськии (1866—1934) жив і творив українську державність, писав

її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він

був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й

звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні

амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й

болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи — часів гострих

соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку

імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього

особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його

сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих

умов (наприклад у 1917—1918рр.) «Я був стомлений... — згадував М.

Грушевсь-кии, — боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу...

вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в

ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості

можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і

под.»

До цього слід іще додати, що ні сам Михайло Грушевськии, ні його

найближчі соратники в Українській Центральній раді не мали жодного

досвіду парламентської, а тим більше дер-жавотворчої діяльності.

Підрунтям цієї звитяжної праці стали його політичні або політологічні

концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, «тісно пов

'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням

змагання українського народу до свободи і незалежності».

Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині, а з 1905 р. й у

Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована

поширенню його окреміш ницьких ідей щодо розбудови незалежної України,

саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Цент-ральну

раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й

визволення з-під московського ярма 1917—1920-х років.

Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на

Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію,

працездатність та інші якості його ха-рактеру». Окрім того, серед усіх

діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду

визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу,

чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був

найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися

на вірність українській незалежній державі.

Грушевськии був великим патріотом України й україн-ства, але ж він був і

великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити

націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного,

зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування

ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після

трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти

«московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від

"песього обов 'язку '' супроти Московщини».

Ми всі повинні пам 'ятати, що саме йому, Михайлу Сер-гійовичу

Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього

національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною

самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.

Тільки з урахуванням усіх цих моментів і обставин можна зрозуміти й

об'єктивно оцінити стосунки Грушевського з людьми. Цілком закономірно,

що в нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й затятих

ворогів. Але тут ми не будемо говорити про непримиренних політичних

супро-тивників М.С. Грушевського з «білого» або «червоного» табору, що

обстоювали «єдину, неділиму Росію» з відповідними до цих кольорів

відмінностями її «облаштування». Під терміном «опоненти» ми маємо на

увазі тих діячів, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому

українському визволь-ному русі. Адже далеко не всі з навіть найближчих

його соратників, скажімо в Українській Центральній раді і її у ряді,

поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії й практики

розбудови української державності. Представлені у цій книзі особи

належали до різних українських політичних партій, громадських

організацій, течій суспільної й історичної думки. По-різному вони

осмислювали історичне минуле України й «конструювали» її політичне

майбутнє, зокрема розв 'язання складного сплетіння завдань національного

та соціального визволення. По-різному дивилися вони і на багато інших

проблем національно-державного будівництва: місце України в міжнародному

співтоваристві, зокрема її взаємини із своїм сусідом і «старшим братом»

— Росією, розв 'язання проблем національних меншин у незалежній Україні,

створення влас-них збройних сил та ін. Різними були й ті шляхи та

засоби, якими вони прагнули досягти своєї мети.

Звичайно, усе це відповідним чином впливало на особисті стосунки

1 2