1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Слід пам'ятати, що перехід булави до Виговського припав на дуже складні часи, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах. Розпалася коаліція проти Речі Посполитої (Трансільванія зазнала поразки; Бранденбург добився задоволення своїх вимог; увагу Швеції відволікала війна з Росією та Данією), Річ Посполита й Кримське ханство почали свої приготування до реваншу за поразки минулих літ. Царський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького. Царські воєводи розглядали Україну та Білорусію як провінцію російської держави. Про це неоднозначне свідчить хоч би скарга Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22 серпня 1657 року з Чаус): царські воєводи "обиди чинят, из домов насильством вмгоняют, податей от них как от крестьян хотят, к тому ж хохли режут й кнутами бьют, грабят". Особливо нарікав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькі володіння, грабувати їх, вдаватися до насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорозького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій відбиток тривала війна, зростаюче посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом, посилення суперечностей між прихильниками різних зовнішньо-політичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками. Свого часу Богдан Хмельницький в умовах посилення становища феодалів та поступової ліквідації прав, здобутих українським народом у Визвольній війні, вамагався затримати панське землеволодіння й захистити селян. Це давало йому змогу не допустити переростання соціальних суперечностей у відкриту соціальну боротьбу. Виговському ж забракло стратегічного мислення, його дії в цьому напрямку були значно слабшими. Це неухильно вело до росту соціальної напруги, дестабілізації, звуження соціальної бази його гетьманату і врешті стало однією з найголовніших причин його кінцевої поразки. Трудящі маси України все частіше звертали свої погляди не до Чигирина, а до Запорозької Січі, яка традиційно вважалася оплотом демократії. Але трагізм ситуації полягає у тому, що Січ — опозиційна сила до магнатсько-шляхетської Речі Посполитої (а потім і до Російської імперії), опинилася в опозиції до своєї дитини — Української держави (Гетьманщини). Перемога Січі в тих умовах, як не парадоксально, оберталася поразкою українського народу, оскільки полегшувала дії чужим монархам. До того ж лідери опозиції не могли дати реальної позитивної програми, принаймні повторити заходи Богдана Хмельницького; їхні гасла були багато в чому демагогічні. Той же Мартин Пушкар (при всіх його заслугах у роки Визвольної війни) ніколи не належав до радикально-демократичного табору і не був однодумцем Максима Крив

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16