| Назва: | Діаспора |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 74,06 KB |
| Скачувань: | 124 |
Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи не свідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед Діаспорою вимоги: Ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не вмішуйтеся. Очевидно за таких умов двох мільйонній Діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-ти мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко-зароблених грошей в прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення, без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ допомагати "своєму", а цілком інша допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі що ти "інший".
Основним каменем спотикання між Діаспорою і Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з Діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїзджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей як жити, не розуміючи культурної специфіки пост-радянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-ти річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок Діаспори.
Але вина також і по стороні України, адже ж якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід Діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій - на основі поваги до індивідууму як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій зі сторони західних донорів відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в Діаспорі але він залишається мінімально використаним.
Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в Діаспорі показав, що така форма спонтанної само-організованості може реально існувати тільки в умовах коли на загально-державному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад в Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважаючій більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами" ніж Діаспорою. Можна аргументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської Діаспори саме як Діаспори, і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.
Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду Діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість виходцям з української Діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України, це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з Діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності, на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї) але багато в чому на повсякденному рівні, чужої. Навіть при найбільшому бажанню перебороти такі емоційні бар'єри, прийняття українського громадянства є просто непрактичним, аджеж згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт який дозволяє безвізовий проїзд у переважаючу більшість держав світу) погодилися б його здати на користь українського.
Основним каменем спотикання між Діаспорою і Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з Діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїзджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей як жити, не розуміючи культурної специфіки пост-радянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-ти річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок Діаспори.
Але вина також і по стороні України, адже ж якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід Діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій - на основі поваги до індивідууму як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій зі сторони західних донорів відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в Діаспорі але він залишається мінімально використаним.
Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в Діаспорі показав, що така форма спонтанної само-організованості може реально існувати тільки в умовах коли на загально-державному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад в Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважаючій більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами" ніж Діаспорою. Можна аргументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської Діаспори саме як Діаспори, і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.
Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду Діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість виходцям з української Діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України, це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з Діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності, на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї) але багато в чому на повсякденному рівні, чужої. Навіть при найбільшому бажанню перебороти такі емоційні бар'єри, прийняття українського громадянства є просто непрактичним, аджеж згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт який дозволяє безвізовий проїзд у переважаючу більшість держав світу) погодилися б його здати на користь українського.