| Назва: | Діаспора |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 74,06 KB |
| Скачувань: | 97 |
В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій про-європейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.
Ставлення Діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин Діаспора не може бути зацікавлення в його поширенню в Україні. Разом з тим, українство для пересічного члена Діаспори, це в першу чергу вияв історичного органічно-живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадяньства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б всіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо стверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності, і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе Діаспору.
Перщочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України Діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії зі сторони Діаспори. Обі сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути не сумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка по своїй суті є поза-державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть протирічити її інтересам.
Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею подібною як Ізраїль для євреїв. По аналогії до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає вище наведеним типологіям). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, Діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше викликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню Діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться вона може в перспективі декому в Діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а з цього майбутнє України лише виграє.
Ставлення Діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин Діаспора не може бути зацікавлення в його поширенню в Україні. Разом з тим, українство для пересічного члена Діаспори, це в першу чергу вияв історичного органічно-живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадяньства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б всіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо стверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності, і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе Діаспору.
Перщочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України Діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії зі сторони Діаспори. Обі сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути не сумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка по своїй суті є поза-державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть протирічити її інтересам.
Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею подібною як Ізраїль для євреїв. По аналогії до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає вище наведеним типологіям). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, Діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше викликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню Діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться вона може в перспективі декому в Діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а з цього майбутнє України лише виграє.