1 2 3

При будівлі зеиляного полотна При укріпленні вяжущими матеріалами

Супесь 1-7

1-7

1-7

1-7 >50

>50

20-50

<20 Легка крупна

Легка

Пилова

Важка пилова Дуже придатний

Придатний

Малопридатний

Непридатний

Дуже придатний

Придатнийй

Придатнийй

Малопридатний

Суглинок 7-12

7-12

12-17

12-17 >40

<40

>40

<40 Легкий

Легкий пиловий

Важкий

Важкий пиловий Придатний

Малопридатний

Придатний

малопридатний Придатний

Малопридатний

Придатний обмежено

малопридатний

Глина

17-27

17-27

>27 >40

<40

не нормується Пісчана

Пилувата

жирна Придатний

Малопридатний

непридатний Придатний

Малопридатний

непридатний

Піски пилуваті в сухому стані також незв'язні. При зволоженні вони переходять в пливунний стан.Як дренуючий матеріал малопридатні.

Супеси легкі характеризуються відносно сприятливими властивостями при застосуванні їх у якості матеріалу проїжджої частини грунтових доріг і в основах дорожніх покриттів. Вони малопластичні і непластичні. У сухому стані мають достатню зв'язаність, пилоутворення незначне. Швидко висихають, не набухають і не мають липкості. Ці грунти стійкі в сухому і у вологому стані, оскільки поєднують в собі позитивні сторони піщаних ( велике внутрішнє тертя і добру водопроникність) і глинистих ( зв'язність у сухому стані) частинок.

Супеси пилуваті характеризуються переважанням пилуватих частинок. У сухому стані малозв'язні, дуже пилять. При зволоженні швидко розмокають і переходять у пливунний стан. Досить швидко і на велику висоту піднімають капілярну воду (до 3 м), що в деяких випадках сприяє утворенню пучин на дорогах. Мають малу пластичність і погану водопроникністью. У дорожному відношенні це досить несприятливі грунти, особливо супесі важкі пилуваті. До цієї групи грунтів відносяться також деякі види лесів.

Суглинки легкі відрізняються зв'язністю і незначною водопроникністю. Пластичність, липкість, набухання і капілярні властивості проявляються значною мірою, особливо із збільшенням кількості глинистих частинок.

Важкі суглинки в сухому стані мають значну зв'язність і густину. Важко піддаються розробці. Повільно просихають після зволоження і мають дуже низьку водопроникність. Пластичність, липкість, набухання, вологомісткість і капілярні властивості різко виражені.

Суглинки легкі пилуваті і суглинки важкі пилуваті за своїми властивостями близькі до важкосуглинистих грунтів. Білша висота капілярноо підняття води і здатність переходити в пливунний стан при зволоженні (за невеликої кількості глинистих частинок) зумовлюють досить незадовільні властивості цих грунтів при застосуванні в дорожніх спорудах.

Глини часто характеризуються великою густиною і зв'язністю. Практично водонепроникні і важко піддаються розробці. Мають високу пластичність, липкість і набухання. Капілярні властивості виражені меншою мірою, ніж у суглинистих і пилуватих грунтів. В основах дорожніх покриттів за поганого водовідводу глини мають малу несучу здатність, тобто недостатньо стійкі під навантаженням. При насиченні водою утримубть її довгий час. В дорожному полотні за умови належного ущільнення і доброго водовідводу характеризуються задовільною стійкістю.

Гранулометричний склад грунтів є хоча і дуже важливою, але не єдиною ознакою, за якою можна робити висновки про їх стійкість в дорожніх спорудах. Для повнішої оцінки властивостей грунтів необхідно також враховувати їх генезис, мінеральний і хімічний склад, фізичний склад та інші особливості.

• Принципи визначення гранулометричного складу грунтів.

Дотепер у практиці лобороторних випробувань є ряд методів гранулометричного аналізу грунтів, основаних на різних принципах. Нижче описуються лише ті з них, які найширше використовуються в дорожнобудівельних лобораторіях.

Ситовий метод полягає в розділенні уламків і частинок грунту по величині шляхом просіювання його через набір сит із отворами різного діаметру. Залишки на ситах зважуються і відносяться до загальної наважки грунту. Ситовий метод застосовується лише для визначення вмісту частинок більше 0,1 або 0,07 мм.

Метод відкаламучування грунтується на врахуванні швидкості падіння частинок у спокійній воді після їх скаламучування, оскільки великі частинки швидше осаджуються у воді, а дрібні – повільніше.

Найбільшого поширення набув метод відкаламучування, розроблений А. Н. Сабаніним. У дрібних піщаних і супіщаних грунтах ним виділяються наступні фракції частинок (в мм): 0,25 - 0,05, 0,05 - 0,01 і менше 0,01.

Для грунтів із значною кількістю глинистих частинок відкаламучування робиться рідко через дуже малу швидкість осідання цих частинок.

1 2 3