| Назва: | Основні етапи розвитку української державності |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 9,25 KB |
| Скачувань: | 63 |
Основні етапи розвитку української державності
план
1. Українська державність в часи Київської Русі
2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України
3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.
4. Радянська державність
5. Незалежність України сьогодні
На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Однак, не дивлячись на всі труднощі, українська державність укріпилася і має свою давню історію.
1. Українська державність в часи Київської Русі
Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності. Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен¬ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер¬жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ¬ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро¬тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу¬валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.
У процесі формування давньоруської державності можна, та¬ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності - Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут¬ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент¬ром у Києві.
У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про¬існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно¬му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу¬ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа¬ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд¬ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит¬них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа¬цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".
план
1. Українська державність в часи Київської Русі
2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України
3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.
4. Радянська державність
5. Незалежність України сьогодні
На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Однак, не дивлячись на всі труднощі, українська державність укріпилася і має свою давню історію.
1. Українська державність в часи Київської Русі
Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності. Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен¬ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер¬жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ¬ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро¬тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу¬валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.
У процесі формування давньоруської державності можна, та¬ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності - Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут¬ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент¬ром у Києві.
У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про¬існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно¬му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу¬ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа¬ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд¬ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит¬них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа¬цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".