| Назва: | Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 25,17 KB |
| Скачувань: | 272 |
Скачати цей реферат українською
В. Міяковський не розподіляє кирило-мефодіївців на «два крила», як це робила радянська історіографія. Він пише, що навіть Костомаров (якого радянські історики затаврували «буржуазним лібералом і націоналістом»), «як і Шевченко мислив тоді вільну Україну «без царя і пана», але відсутність у нього Шевченкової прямолінійности, твердости і щирости робила його нестійким на цих позиціях» [23]. В. Міяковський і надалі продовжував слідкувати за розвитком історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Так, у 1963 р. він відгукнувся рецензією на книгу радянського історика П. А. Зайончковського «Кирилло~Мефодиевское общество 1846 - 1847», де зробив ряд слушних зауважень [24, с. 83 - 89, 90 -92, 93 - 105, 132 - 155; 23, с. 85 - 96].
Цікавим є ще одне видання, що вийшло в соту річницю діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1946) у Мюнхені. Це велика книга Романа Млиновецького «Історія українського народу. (Нариси з політичної історії)». Загалом погляди Р. Млиновецького на товариство традиційні, однак він категорично відокремлює Шевченка від кирило-мефодіївців, бо Кобзар «кипів ненавистю до москалів» і його обурювала «ідея поєднання з москалями», яку проповідував Костомаров. Отже, Костомаров і Шевченко представляли дві течії українського національного відродження: Шевченко – українську, а Костомаров – українофільську [25, с. 363 - 365].
Безумовно, пов`язане з сотою річницею Кирило-Мефодіївського товариства й видання в 1947 р. у Парижі видатним істориком, членом НТШ Ільком Борщаком «Книги буття українського народу» з вступною статтею про Костомарова [6].
Після закінчення Другої світової війни стрімко набрала обертів «холодна війна». Уникаючи відкритих збройних конфліктів, вона виявлялася в протистоянні двох систем, двох ідеологій. Населення західних країн постійно залякувалося «комуністичною загрозою», у країнах соцтабору можна було почути про «агресивні плани буржуазних імперіалістів». Протистояння двох ідеологій знайшло своє відображення і в історіографії. Основна маса українських зарубіжних видань припадає на 1950 - 1970-ті рр. – розпал «холодної війни».
У 1951 р, в радянському й світовому прокаті з`явилася стрічка «Тарас Шевченко». Ідеологічний підтекст цього кольорового широкоформатного фільму був зрозумілий – «боротьба за Шевченка». Робота над картиною тривала з 1948 по 1951 р. і знаходилась під пильним наглядом ЦК КП(б)У. Роль Шевченка у фільмі геніально виконав Сергій Бондарчук. Серед інших епізодів картини особливу увагу привертає участь Шевченка в одному зі зборів кирило-мефодіївців. Тут чітко проявляють себе і «революційний демократ Шевченко», і «буржуазний націоналіст Куліш», і «нерішучий ліберал Костомаров». Яскраво відображено протистояння «двох крил» у товаристві. У цілому радянська критика сприйняла цей фільм схвально, і, кажуть, що він сподобався навіть самому Сталіну. Відповідь була за українською діаспорою. І вона не забарилася. У 1952 р. в українській газеті «Свобода» (США) з`явилась стаття Петра Одарченка «Радянський кінофільм про Шевченка». Віддаючи належне таланту С. Бондарчука, П. Одарченко зосереджує весь вогонь критики на самому фільмі. Він доречно зауважує про спотворення постатей Костомарова і, особливо, Куліша. Шевченко у фільмі виглядає не як український патріот, а скоріше як прихильник «єдиної неподільної Росії». Звичайно, стаття є неприкритим вираженням антирадянської ідеології. Тому й висновок закономірний: «Радянський кінофільм про Шевченка – це символ російсько-більшовицького поневолення України... Брудний чобіт російського більшовика наступив на горло українському народові... Енкаведистський жандарм... нищить нашу культуру, нищить наш народ... Але не затерти більшовицьким російським імперіалістам великого Шевченка!» [27, с. 253 - 257].
У 1950-х рр. «боротьба за Шевченка» розгорілась з новою силою й досягла апогею в Шевченкові роковини на початку 1960-х. Не останнє місце в цій «боротьбі» займало й Кирило-Мефодіївське братство.
Цікавим є ще одне видання, що вийшло в соту річницю діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1946) у Мюнхені. Це велика книга Романа Млиновецького «Історія українського народу. (Нариси з політичної історії)». Загалом погляди Р. Млиновецького на товариство традиційні, однак він категорично відокремлює Шевченка від кирило-мефодіївців, бо Кобзар «кипів ненавистю до москалів» і його обурювала «ідея поєднання з москалями», яку проповідував Костомаров. Отже, Костомаров і Шевченко представляли дві течії українського національного відродження: Шевченко – українську, а Костомаров – українофільську [25, с. 363 - 365].
Безумовно, пов`язане з сотою річницею Кирило-Мефодіївського товариства й видання в 1947 р. у Парижі видатним істориком, членом НТШ Ільком Борщаком «Книги буття українського народу» з вступною статтею про Костомарова [6].
Після закінчення Другої світової війни стрімко набрала обертів «холодна війна». Уникаючи відкритих збройних конфліктів, вона виявлялася в протистоянні двох систем, двох ідеологій. Населення західних країн постійно залякувалося «комуністичною загрозою», у країнах соцтабору можна було почути про «агресивні плани буржуазних імперіалістів». Протистояння двох ідеологій знайшло своє відображення і в історіографії. Основна маса українських зарубіжних видань припадає на 1950 - 1970-ті рр. – розпал «холодної війни».
У 1951 р, в радянському й світовому прокаті з`явилася стрічка «Тарас Шевченко». Ідеологічний підтекст цього кольорового широкоформатного фільму був зрозумілий – «боротьба за Шевченка». Робота над картиною тривала з 1948 по 1951 р. і знаходилась під пильним наглядом ЦК КП(б)У. Роль Шевченка у фільмі геніально виконав Сергій Бондарчук. Серед інших епізодів картини особливу увагу привертає участь Шевченка в одному зі зборів кирило-мефодіївців. Тут чітко проявляють себе і «революційний демократ Шевченко», і «буржуазний націоналіст Куліш», і «нерішучий ліберал Костомаров». Яскраво відображено протистояння «двох крил» у товаристві. У цілому радянська критика сприйняла цей фільм схвально, і, кажуть, що він сподобався навіть самому Сталіну. Відповідь була за українською діаспорою. І вона не забарилася. У 1952 р. в українській газеті «Свобода» (США) з`явилась стаття Петра Одарченка «Радянський кінофільм про Шевченка». Віддаючи належне таланту С. Бондарчука, П. Одарченко зосереджує весь вогонь критики на самому фільмі. Він доречно зауважує про спотворення постатей Костомарова і, особливо, Куліша. Шевченко у фільмі виглядає не як український патріот, а скоріше як прихильник «єдиної неподільної Росії». Звичайно, стаття є неприкритим вираженням антирадянської ідеології. Тому й висновок закономірний: «Радянський кінофільм про Шевченка – це символ російсько-більшовицького поневолення України... Брудний чобіт російського більшовика наступив на горло українському народові... Енкаведистський жандарм... нищить нашу культуру, нищить наш народ... Але не затерти більшовицьким російським імперіалістам великого Шевченка!» [27, с. 253 - 257].
У 1950-х рр. «боротьба за Шевченка» розгорілась з новою силою й досягла апогею в Шевченкові роковини на початку 1960-х. Не останнє місце в цій «боротьбі» займало й Кирило-Мефодіївське братство.
