1 2

пройняті гармонією з природою, звучать щи¬ро й невимушено. Івана Царинного, далекого від нав'язуваного у ті часи реалізму, довго не визнавали у керівних колах.

Якщо вчитатися в йо¬го філософські строфи, відчувається на перший погляд ніби незримий зв'язок з Катериною Білокур, всесильний у своїй любові до рідної природи і трагічний немилосердний проявами долі.

Незадовго до смерті Іван Михайлович знав, що хво¬роба прогресує, тому й написав цей останній у своєму житті вірш

Лиш крок міг зробити

У напрямку ночі,

Як відчув:

Розцвітає сильніше

Любов до життя,

Соняшний шлях

У мені подорожнього вкотре будить.

І ступив, не оглянувся,

На стежку своєї надії,

Що влилося у світло світанку

Крізь смерті тунель.

1 2