1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Вступ.

Хрестові походи (Х. п.) – військові експедиції, що мали інтереси християнської релігії й церкви, які направлялись спочатку (з кінця 11 ст.) на Схід проти мусульман, а потім також проти єретиків і язичних народів. Х. п. на Сході проти мусульман тяглися безупинно два сторіччя, до самого кінця 13 ст. Їх можна розглядати як одну з найважливіших стадій тієї боротьби між Європою й Азією, що почалася ще в стародавності й не кінчена дотепер. Вони знаходяться в одному ряді з такими фактами, як греко-перські війни, завоювання Олександра Великого на Сході, навала на Європу арабів і потім османських турків. Х. п. не були випадкові: вони були неминучі як обумовлена духом часу форма зіткнення двох різних світів, не розділених природними перешкодами. Результати цього зіткнення виявилися надзвичайно важливими для Європи: в історії європейської цивілізації Х. п. створили епоху.

Протилежність між двома світами, азіатським і європейським, що жваво почувалася й раніше, особливо загострилася з тих пор, як поява ісламу створила різку релігійну протилежність між Європою й Сходом. Зіткнення обох світів стало неминучим, тим більше, що як християнство, так і іслам однаково вважали себе покликаними до панування в усьому світі.

Початок Хрестових походів.

Швидкі успіхи ісламу в першому сторіччі його існування грозили серйозною небезпекою європейської християнської цивілізації: араби завоювали Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. Початок 8 сторіччя був для Європи критичним моментом: на Сході араби завоювали Малу Азію й були загрозою Константинополю, а на Заході намагалися проникнути за Піренеї. Перемоги Лева Ісавра й Карла Мартелла врятували Європу від безпосередньої небезпеки, а подальше поширення ісламу було зупинено незабаром політичним розкладанням мусульманського світу, що був доти страшний саме своєю єдністю. Халіфат роздрібнився на частини, що ворогували одна з одною. У другій половині 10 ст. східна імперія, що постійно залишалася передовим постом Європи проти Азії, одержала навіть можливість повернути дещо із загубленого раніше: Ничипір II Фока завоював у арабів Кріт, частину Сирії, Антіохію. В 11 ст. положення справ на Сході знову змінилося в несприятливому для християн змісті. Візантійський престол після смерті Василя II (1025) займали слабкі государі, притому безперервно перемінялися. Слабість верховної влади виявилася ще небезпечною для Візантії тому, що саме в цей час східній імперії стала погрожувати серйозна небезпека і в Європі, і в Азії. У Передній Азії сельджукскі турки робили свій наступальний рух на Захід, що призвело до освіження й небезпечного зосередження сил ісламу. Турки-сельджуки під керівництвом Шакир-бека (пом. 1059) і Тогруль-бека (пом. 1063) підкорили своїй владі більшу частину Ірану й Месопотамії. Син Шакира, Алп-арс-лан, спустошив Вірменію, потім значну частину Малої Азії (1067-1070) і взяв у полон, при Манцікерті, імператора Романа IV Діогена (1071). Між 1070 і 1081 сельджуки відняли в єгипетських Фатимидрів Сирію й Палестину (Єрусалим – в 1071-73, Дамаск – в 1076), а Су-лейман, син Кутулмуша, двоюрідний брат Тогруль-бека, відняв до 1081 у візантійців всю Малу Азію; Нікея стала його столицею. Нарешті, турки взяли й Антіохію (1085). Знову, як в 8 ст., вороги були під самим Константинополем. У той же час європейські провінції імперії піддавалися (з 1048) безперервним вторгненням диких печенігів і узів, які робили страшні спустошення іноді під самими стінами столиці. Особливо важким був для імперії 1091: турки, із Чахою на чолі, підготовлювали напад на Константинополь з моря, а печенегська орда стояла на суші під самою столицею. Імп. Олексій Комнін не міг сподіватися на успіх, ведучи боротьбу одними своїми військами: його сили були в значній мірі вичерпані за останні роки у війні з італійськими норманами, що робили спроби затвердитися й на Балканському півострові.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10