| Назва: | Життя і творчість Чингіза Айтматова |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 75,01 KB |
| Надіслав(ла): | Барило Дмитро Ігорович |
| Опис: | Чингіз Айтматов народився в 1928 році в долині ріки Талас, у кишлаку Шекер Кіровського району Киргизької РСР. Трудова біографія майбутнього письменника почалася в роки Великої Вітчизняної війни... |
| Скачувань: | 180 |
Чингіз Айтматов народився в 1928 році в долині ріки Талас, у кишлаку Шекер Кіровського району Киргизької РСР. Трудова біографія майбутнього письменника почалася в роки Великої Вітчизняної війни. “Самому тепер не віриться, — згадував Чингіз Айтматов, — у чотирнадцять років від роду я вже працював секретарем ради. У чотирнадцять років я повинний був вирішувати питання, що стосуються всіляких сторін життя великого села, так ще у воєнний час”.
Герой соціалістичної праці (1978), академік АН Киргизької РСР, лауреат Державної премії (1968, 1977, 1983), Лауреат у 1963 році Ленінської премії, кавалер ордена Дружби (1998), прийнятого з рук Бориса Миколайовича Єльцина, екс-головний редактор журналу “Іноземна література”. У 1990 р. призначений послом СРСР у Люксембурзі, де і проживає в даний час як посла республіки Киргизія.
Довго і завзято він шукав свої теми, своїх героїв, власну манеру оповідання. И- знайшов їх. Його герої — рядові радянські трудівники, що твердо вірять у світлі, добрі початки створюваної при самій активній їхній участі життя. “Життя світлої, людської”, люди чисті і чесні, відкриті всьому гарний у світі, у справі безвідмовні, у прагненнях піднесені, у взаєминах з людьми прямі і відверті. У повістях “Джаміля” (1958). “Топольок мій у червоній косинці” (1961), “Перший учитель” (1962) стрункість, чистоту і красу їхній душ і помислів символізують співучі тополі весняні білі лебеді на озері Іссик-Куль і саме це синє озеро в жовтому комірі піщаних берегів і сизо-білому намисті гірських вершин.
Своєю щирістю і прямотою знайдені письменником герої як би самі підказали йому манеру оповідання — схвильовану, ледве підняту, напружено-довірчу і, часто, сповідальну — від першого обличчя, від “я”.
З перших же добутків Ч. Айтматов заявив себе письменником, що піднімає складні проблеми буття, що зображує непрості, драматичні ситуації, у яких виявляються люди, як сказано, сильні, чисті і чесні, але, що зіштовхуються з не менш сильними супротивниками — чи те охоронцями старих вдач і звичаїв (законів адату), чи те хижаками, властолюбними деспотами, свинцевими бюрократами, як Сегізбаєв у повісті “Прощай, Гульсарі !”, із самодурами і негідниками начебто Орое-кула в “Білому пароплаві”.
У “Джамиле” і “Першому вчителі” письменнику удалося схопити і запам'ятати яскраві шматки життя, що світяться радістю і красою, незважаючи на пронизуючий їхній внутрішній драматизм. Але те були саме шматки, епізоди життя, про які він розповідав піднесено, якщо ужити знамените ленінське слово, духопід’ємне, сам, повнячи радістю і щастям, як повниться ними художник, що задає тон у “Джамілі” і “Першому вчителі”. (Так колись розповідав про життя М. Горький у “Казках про Італію”.) За це критики називали їх романтичними, незважаючи на добротну реалістичну основу, у міру розвитку таланта письменника, поглиблення його в життя, що підкоряло собі всі романтичні елементи.
Письменник усе ширше і глибше захоплює життя, намагаючись проникнути в таємні її таємниці, не обходячи найгостріших питань, породжених двадцятим сторіччям. Повість, що викликала гострі суперечки, “Материнське поле” (1965) знаменувала перехід письменника до найсуворішого реалізму, що достигли своєї зрілості в повістях “Прощай,Гульсари!” (1966). “Білий пароплав” (1970). “Ранні журавлі” (1975), у романі “Буранний полустанок (И довше століття триває день)” (1980). Уже не окремі шматки, прошарки життя, а увесь світ починає бачитися в картинах, створюваних письменником, реальний світ із усім його минулим, сьогоденням, майбутнім, світ, не обмежуваний навіть Землею. Радості, прикрості, світлі і похмурі можливості нашої планети в її географічній цілісності і соціальної розколотості офарблюють творчість письменника в нові тони. Айтматов має стратегічне мислення, його цікавлять ідеї планетарного масштабу. Якщо у своїх ранніх речах, скажемо, у повісті “Перший учитель”, письменник зосереджувався переважно на своєрідності киргизької любові, життя, культури і, як тепер виражаються, ментальності, то в романах “Плаха” і “І довше століття триває день”, що мали гучний успіх наприкінці 70-х - 80-і роки, він виявив себе вже як громадянин Земної кулі. Підняв, як колись виражалися, глобальні питання. Наприклад, відкрито заявив про те, що наркоманія - це страшний бич. Сам собі дозволив підняти, тому що до нього це нікому не дозволялося. Адже, як відомо, наркоманії, як і сексу, у СРСР не було.
“Велика мудрість народжує сум”, — говорили древні. Не минало це і Чингіза Айтматова. Починаючи з повісті “Прощай, Гульсари!”, при усьому, я б сказав, войовничо стверджуючому пафосі його творчості, воно потрясає гострим драматизмом узятих життєвих колізій, що приголомшують поворотами в долях героїв, часом трагічних долях у самім піднесеному значенні цих слів, коли і сама загибель служить узвишшю людини, пробудженню схованих у ньому ресурсів добра.
Герой соціалістичної праці (1978), академік АН Киргизької РСР, лауреат Державної премії (1968, 1977, 1983), Лауреат у 1963 році Ленінської премії, кавалер ордена Дружби (1998), прийнятого з рук Бориса Миколайовича Єльцина, екс-головний редактор журналу “Іноземна література”. У 1990 р. призначений послом СРСР у Люксембурзі, де і проживає в даний час як посла республіки Киргизія.
Довго і завзято він шукав свої теми, своїх героїв, власну манеру оповідання. И- знайшов їх. Його герої — рядові радянські трудівники, що твердо вірять у світлі, добрі початки створюваної при самій активній їхній участі життя. “Життя світлої, людської”, люди чисті і чесні, відкриті всьому гарний у світі, у справі безвідмовні, у прагненнях піднесені, у взаєминах з людьми прямі і відверті. У повістях “Джаміля” (1958). “Топольок мій у червоній косинці” (1961), “Перший учитель” (1962) стрункість, чистоту і красу їхній душ і помислів символізують співучі тополі весняні білі лебеді на озері Іссик-Куль і саме це синє озеро в жовтому комірі піщаних берегів і сизо-білому намисті гірських вершин.
Своєю щирістю і прямотою знайдені письменником герої як би самі підказали йому манеру оповідання — схвильовану, ледве підняту, напружено-довірчу і, часто, сповідальну — від першого обличчя, від “я”.
З перших же добутків Ч. Айтматов заявив себе письменником, що піднімає складні проблеми буття, що зображує непрості, драматичні ситуації, у яких виявляються люди, як сказано, сильні, чисті і чесні, але, що зіштовхуються з не менш сильними супротивниками — чи те охоронцями старих вдач і звичаїв (законів адату), чи те хижаками, властолюбними деспотами, свинцевими бюрократами, як Сегізбаєв у повісті “Прощай, Гульсарі !”, із самодурами і негідниками начебто Орое-кула в “Білому пароплаві”.
У “Джамиле” і “Першому вчителі” письменнику удалося схопити і запам'ятати яскраві шматки життя, що світяться радістю і красою, незважаючи на пронизуючий їхній внутрішній драматизм. Але те були саме шматки, епізоди життя, про які він розповідав піднесено, якщо ужити знамените ленінське слово, духопід’ємне, сам, повнячи радістю і щастям, як повниться ними художник, що задає тон у “Джамілі” і “Першому вчителі”. (Так колись розповідав про життя М. Горький у “Казках про Італію”.) За це критики називали їх романтичними, незважаючи на добротну реалістичну основу, у міру розвитку таланта письменника, поглиблення його в життя, що підкоряло собі всі романтичні елементи.
Письменник усе ширше і глибше захоплює життя, намагаючись проникнути в таємні її таємниці, не обходячи найгостріших питань, породжених двадцятим сторіччям. Повість, що викликала гострі суперечки, “Материнське поле” (1965) знаменувала перехід письменника до найсуворішого реалізму, що достигли своєї зрілості в повістях “Прощай,Гульсари!” (1966). “Білий пароплав” (1970). “Ранні журавлі” (1975), у романі “Буранний полустанок (И довше століття триває день)” (1980). Уже не окремі шматки, прошарки життя, а увесь світ починає бачитися в картинах, створюваних письменником, реальний світ із усім його минулим, сьогоденням, майбутнім, світ, не обмежуваний навіть Землею. Радості, прикрості, світлі і похмурі можливості нашої планети в її географічній цілісності і соціальної розколотості офарблюють творчість письменника в нові тони. Айтматов має стратегічне мислення, його цікавлять ідеї планетарного масштабу. Якщо у своїх ранніх речах, скажемо, у повісті “Перший учитель”, письменник зосереджувався переважно на своєрідності киргизької любові, життя, культури і, як тепер виражаються, ментальності, то в романах “Плаха” і “І довше століття триває день”, що мали гучний успіх наприкінці 70-х - 80-і роки, він виявив себе вже як громадянин Земної кулі. Підняв, як колись виражалися, глобальні питання. Наприклад, відкрито заявив про те, що наркоманія - це страшний бич. Сам собі дозволив підняти, тому що до нього це нікому не дозволялося. Адже, як відомо, наркоманії, як і сексу, у СРСР не було.
“Велика мудрість народжує сум”, — говорили древні. Не минало це і Чингіза Айтматова. Починаючи з повісті “Прощай, Гульсари!”, при усьому, я б сказав, войовничо стверджуючому пафосі його творчості, воно потрясає гострим драматизмом узятих життєвих колізій, що приголомшують поворотами в долях героїв, часом трагічних долях у самім піднесеному значенні цих слів, коли і сама загибель служить узвишшю людини, пробудженню схованих у ньому ресурсів добра.
