| Назва: | Ю.Яновський (аналіз художніх творів) |
| Розмiр: | 23,35 KB |
| Надіслав(ла): | Мальцева І.О. |
| Опис: | Луганський держ. пед. унів., викладач - Нежива Л.Л., оцінка "5" /реферат/ |
| Скачувань: | 3269 |
Проте література розвивалася не за цими визначеннями критики. І багато хто з перших радянських прозаїків свідомо пов'язав свою творчість з романтичним напрямом. Один із них заявив, наприклад: Якщо я... і не зовсім романтик, може,— то, в усякому разі, дуже їм співчуваю... Романтизм може бути цілком революційний, цілком су¬часний, глибоко споріднений з нашою добою. Наша ж бо доба має часом і яскраві вияви... А скільки вона знає ситуацій, що так і ваб¬лять перо романтика.
Українські літературознавці цілком слушно пов'язують з роман¬тичною течією ранню прозу Григорія Епіка, Олександра Копиленка, Олеся Досвітнього, Івана Дніпровського і навіть Андрія Головка, хоча майже кожний з них міг би, як цитований вище Гордій Коцюба, сказати: «А втім...— я все-таки реаліст».
Та лише найпрозорливіші з критиків побачили у тяжінні ранньої української радянської прози до романтичного стилю не тимчасове й скороминуще віяння, а ознаки самоутвердження однієї з двох ос¬новних її стильових течій. Стилістично, очевидно,— писав тоді О. І. Білецький,— художня проза і далі буде йти визначеними двома шляхами. Один, зміцнений традицією, шлях ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірш, з пік¬луванням про звукову інструментовку, з музичністю композиції... Другий шлях—до прози, як до особливої стихії словесного мисте¬цтва, до прози, яка «потребує думок та думок» (Пушкін), яка од-мітна проти лірики самим способом сприймання дійсності... об'єктив¬ністю, особливим ритмом, не схожим на ритми віршів,— до чіткої, точної — «класичної» — прози.
Творчі пошуки Ю. Яновського починались і проходили в складних обставинах суперечок про романтизм, в яких складалося нове об¬личчя романтизму в українській прозі, сповненій пафосу перемоги Жовтня і усвідомлення великої її ролі в майбутньому українського народу й української національної культури.
Соціальна революція, писав Маркс у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «може черпати свою поезію тільки з май¬бутнього, а не з минулого».
Нема сумніву в тому, що поняття «поезія» в цьому висловлюван¬ні об'єднує все мистецтво і його громадянський пафос.
В українську прозу пафос революції і соціалістичного майбутньо¬го увійшов з романами Юрія Яновського «Чотири шаблі» і «Верш¬ники». У цьому розумінні він є і продовжувачем великих традицій, і зачинателем нового етапу, основоположником нового типу роман¬тизму української художньої прози. У романі «Чотири шаблі» бага¬то переконливих тому доказів.
Уже в ранніх віршах, новелах, оповіданнях і повістях Ю. Яновського тема революції — головна, а її учасникам віддані всі його симпатії.
Перемога революції створила умови для відродження романтиз¬му: небачений за розмахом рух багатомільйонних мас, які піднялися на її захист, їхній самовідданий героїзм у боях громадянської війни — все це перекривало знайомі й мислимі масштаби і, здавалося, пере¬вершувало можливості реалістичної образності художнього відобра¬ження.
Герой «Роману Ма» Рубай — командир бронепоїзда «КІМ» (Ко¬муністичний Інтернаціонал Молоді) — б'ється проти денікінців. Його друг — Крига — комісар повстанського полку імені Комінтерну. У по¬вісті «Туз і перстень» той же Рубан разом з двадцятьма чотирма бій¬цями захищає цукровий завод «імені товариша Лібкнехта» від на¬паду петлюрівських бандитів. Герої повісті «Байгород» повстають проти банди анархістки Марусі, яка захопила місто. Вони звільняють його від грабіжників, котрі зазіхають на те, що бангородці вже «реквізували і записали в фонд Республіки».
Деякі літературознавці несправедливо звинувачували Ю. Яновського в тому, що він нібито однаковою мірою романтизує і позитив¬не, і негативне, оточує ореолом героїзму те, що треба прославити й увічнити, і те, що треба засудити й знищити.
Ні, не романтизував він все безтямно, аби воно тільки було б «зовні пишне, декоративне». От як змалював він, наприклад, саму Марусю — особу, мабуть, найбільш «пишну і декоративну» серед анархістів того періоду; «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима — вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани галіфе. Френч, начеб і великий роз¬міром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять». Молодчиків з її загону автор лише один раз називає, та й то іро¬нічно, «-братами-розбійниками», але частіше — «бандитами», а в ха¬рактеристиці їхньої поведінки біля слова «хоробрість» стоїть «нахаб¬ство». Яновський уже тут свідомо руйнує романтичний ореол анар¬хії, не відмовляючись від ще більш прямих засобів, щоб розвінчати бандитів-анархістів, посадити їх у калюжу й викачати у прозаїчному болоті.
Українські літературознавці цілком слушно пов'язують з роман¬тичною течією ранню прозу Григорія Епіка, Олександра Копиленка, Олеся Досвітнього, Івана Дніпровського і навіть Андрія Головка, хоча майже кожний з них міг би, як цитований вище Гордій Коцюба, сказати: «А втім...— я все-таки реаліст».
Та лише найпрозорливіші з критиків побачили у тяжінні ранньої української радянської прози до романтичного стилю не тимчасове й скороминуще віяння, а ознаки самоутвердження однієї з двох ос¬новних її стильових течій. Стилістично, очевидно,— писав тоді О. І. Білецький,— художня проза і далі буде йти визначеними двома шляхами. Один, зміцнений традицією, шлях ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірш, з пік¬луванням про звукову інструментовку, з музичністю композиції... Другий шлях—до прози, як до особливої стихії словесного мисте¬цтва, до прози, яка «потребує думок та думок» (Пушкін), яка од-мітна проти лірики самим способом сприймання дійсності... об'єктив¬ністю, особливим ритмом, не схожим на ритми віршів,— до чіткої, точної — «класичної» — прози.
Творчі пошуки Ю. Яновського починались і проходили в складних обставинах суперечок про романтизм, в яких складалося нове об¬личчя романтизму в українській прозі, сповненій пафосу перемоги Жовтня і усвідомлення великої її ролі в майбутньому українського народу й української національної культури.
Соціальна революція, писав Маркс у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «може черпати свою поезію тільки з май¬бутнього, а не з минулого».
Нема сумніву в тому, що поняття «поезія» в цьому висловлюван¬ні об'єднує все мистецтво і його громадянський пафос.
В українську прозу пафос революції і соціалістичного майбутньо¬го увійшов з романами Юрія Яновського «Чотири шаблі» і «Верш¬ники». У цьому розумінні він є і продовжувачем великих традицій, і зачинателем нового етапу, основоположником нового типу роман¬тизму української художньої прози. У романі «Чотири шаблі» бага¬то переконливих тому доказів.
Уже в ранніх віршах, новелах, оповіданнях і повістях Ю. Яновського тема революції — головна, а її учасникам віддані всі його симпатії.
Перемога революції створила умови для відродження романтиз¬му: небачений за розмахом рух багатомільйонних мас, які піднялися на її захист, їхній самовідданий героїзм у боях громадянської війни — все це перекривало знайомі й мислимі масштаби і, здавалося, пере¬вершувало можливості реалістичної образності художнього відобра¬ження.
Герой «Роману Ма» Рубай — командир бронепоїзда «КІМ» (Ко¬муністичний Інтернаціонал Молоді) — б'ється проти денікінців. Його друг — Крига — комісар повстанського полку імені Комінтерну. У по¬вісті «Туз і перстень» той же Рубан разом з двадцятьма чотирма бій¬цями захищає цукровий завод «імені товариша Лібкнехта» від на¬паду петлюрівських бандитів. Герої повісті «Байгород» повстають проти банди анархістки Марусі, яка захопила місто. Вони звільняють його від грабіжників, котрі зазіхають на те, що бангородці вже «реквізували і записали в фонд Республіки».
Деякі літературознавці несправедливо звинувачували Ю. Яновського в тому, що він нібито однаковою мірою романтизує і позитив¬не, і негативне, оточує ореолом героїзму те, що треба прославити й увічнити, і те, що треба засудити й знищити.
Ні, не романтизував він все безтямно, аби воно тільки було б «зовні пишне, декоративне». От як змалював він, наприклад, саму Марусю — особу, мабуть, найбільш «пишну і декоративну» серед анархістів того періоду; «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима — вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось-ось наче розірвуть штани галіфе. Френч, начеб і великий роз¬міром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять». Молодчиків з її загону автор лише один раз називає, та й то іро¬нічно, «-братами-розбійниками», але частіше — «бандитами», а в ха¬рактеристиці їхньої поведінки біля слова «хоробрість» стоїть «нахаб¬ство». Яновський уже тут свідомо руйнує романтичний ореол анар¬хії, не відмовляючись від ще більш прямих засобів, щоб розвінчати бандитів-анархістів, посадити їх у калюжу й викачати у прозаїчному болоті.