| Назва: | Фінансова система держави |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 31,9 KB |
| Скачувань: | 17 |
Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного Кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.
Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70е роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляціонні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.
Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.
Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорціональність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.
Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий.
ВИСНОВОК
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного Кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.
Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70е роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляціонні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.
Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.
Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорціональність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.
Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий.
ВИСНОВОК