| Назва: | Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини |
| Розмiр: | 52,76 KB |
| Надіслав(ла): | Лєпєнін Святослав |
| Опис: | 54 k (курсова) |
| Скачувань: | 8788 |
Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за¬кордонних авуарах , обмінних на золото.
Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе¬рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціону¬вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;
• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив¬ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї¬нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре¬зервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко¬номічної структури господарювання, що базувалася на рин¬кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа¬ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле¬них відомим англійським економістом, фінансистом та дер¬жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став¬ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга¬ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за¬собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит¬них відносин;
• володіти певним запасом стійкості для можливого най¬більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга¬нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону¬вання світового господарства і пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас¬ників світогосподарських зв'язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо¬ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.
3. Бреттон-Вудська валютна система
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру¬гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра¬вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю¬ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава¬ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу¬валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак¬том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною.
Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про¬ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу¬вання валют окремих країн до національних валютних сис¬тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій¬ський фунт стерлінгів.
Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на¬явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са¬мого початку виконував роль резервної валюти лише част¬ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак¬тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно¬го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан¬дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.
На конференції було підписано "Заключний акт", складо¬вими частинами якого були статути Міжнародного валютно¬го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз¬витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.
Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе¬рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціону¬вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;
• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив¬ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї¬нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре¬зервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко¬номічної структури господарювання, що базувалася на рин¬кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа¬ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле¬них відомим англійським економістом, фінансистом та дер¬жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став¬ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга¬ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за¬собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит¬них відносин;
• володіти певним запасом стійкості для можливого най¬більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга¬нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону¬вання світового господарства і пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас¬ників світогосподарських зв'язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо¬ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.
3. Бреттон-Вудська валютна система
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру¬гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра¬вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю¬ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава¬ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу¬валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак¬том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною.
Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про¬ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу¬вання валют окремих країн до національних валютних сис¬тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій¬ський фунт стерлінгів.
Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на¬явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са¬мого початку виконував роль резервної валюти лише част¬ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак¬тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно¬го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан¬дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.
На конференції було підписано "Заключний акт", складо¬вими частинами якого були статути Міжнародного валютно¬го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз¬витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.
Новости загрузка новостей...