| Назва: | Українська мова в діаспорі, канадський і російський варіанти |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,6 KB |
| Скачувань: | 13 |
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них. Зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції типу : “так історично склалося”, “друга державна мова” і т.ін.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою - мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.
Але чому ж люди не завдають собі клопоту подумати про причини культурного занепаду, чому ж знову й знову дають ошукати себе. Це можна було б назвати адаптованим розумом - тобто таким, що вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Справді, дається взнаки розтрачена духовна спадщина і знівечене поняття людини в поневоленій нації. І визволення з рабства не може бути замінене зовнішнім визволенням.
Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець двадцятого століття, початок тисячоліття - нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, а нам найгірше - в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Вергас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас.
Ми вже дорослі люди, молоді та енергійні, і зовсім небагато часу залишилось до того моменту, коли підемо в самостійне життя. І неодмінно задумаємось над тим, як зробити це життя гідним та забезпеченим. З цього приводу Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :
як вона виглядає;
що вона робить;
як вона говорить;
що вона говорить.
Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови.
Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на¬половину манкуртизований, поголовне зневаже¬ний - він здіймається на повен зріст, щоб "у на¬родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:
"Ще не вмерла Україна!"
"Ще не вмерла і не вмре!"
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи¬ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.
Живе наша мова - і з нами наші князі і геть¬мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.
Живе наша мова - і з нами 15-мільйонна діас¬пора.
Живе наша мова - і наш голос звучить у все¬ленському хорі народів.
Бо наша мова - це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.
Бо наша мова - це ми, українці, - добрий, чес¬ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі¬лої людини.
Бо наша мова - це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.
Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо¬ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою - мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.
Але чому ж люди не завдають собі клопоту подумати про причини культурного занепаду, чому ж знову й знову дають ошукати себе. Це можна було б назвати адаптованим розумом - тобто таким, що вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Справді, дається взнаки розтрачена духовна спадщина і знівечене поняття людини в поневоленій нації. І визволення з рабства не може бути замінене зовнішнім визволенням.
Держава - це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець двадцятого століття, початок тисячоліття - нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, а нам найгірше - в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Вергас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас.
Ми вже дорослі люди, молоді та енергійні, і зовсім небагато часу залишилось до того моменту, коли підемо в самостійне життя. І неодмінно задумаємось над тим, як зробити це життя гідним та забезпеченим. З цього приводу Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :
як вона виглядає;
що вона робить;
як вона говорить;
що вона говорить.
Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови.
Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на¬половину манкуртизований, поголовне зневаже¬ний - він здіймається на повен зріст, щоб "у на¬родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:
"Ще не вмерла Україна!"
"Ще не вмерла і не вмре!"
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи¬ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.
Живе наша мова - і з нами наші князі і геть¬мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.
Живе наша мова - і з нами 15-мільйонна діас¬пора.
Живе наша мова - і наш голос звучить у все¬ленському хорі народів.
Бо наша мова - це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.
Бо наша мова - це ми, українці, - добрий, чес¬ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі¬лої людини.
Бо наша мова - це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.
Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо¬ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.