| Назва: | Українська мова |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,6 KB |
| Скачувань: | 81 |
Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ні¬коли не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, - писав у 1847 році генерал-ад'ю¬тант граф Орлов, - хочуть бути французи фран¬цузами, германці - германцями, росіяни - росі¬янами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вель¬ми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого - породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклу¬ються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни - малоросі¬янами". Просто і відверто: це слова з проекту до¬повіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Росій¬ської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.
9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го¬ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало¬руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", - писав В. Ягич.
Зауважимо, що між давніми русичами і сучас¬ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива¬лися українцями (як і стародавні англійці - анг¬лійцями, індійці - індійцями, німці - німця¬ми),"- цілком слушно пише П.Кононенко, грун¬туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По¬вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува¬ється у всій повноті так властива українцям "фі¬лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?
Із визнання етномовної безперервності на тери¬торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук¬раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).
Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло¬во" - перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю¬чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".
10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні¬стю. Освічені верстви населення користувались лі¬тературною мовою давньоболгарського походжен¬ня, а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.
Різниця між Руссю і Західною Європою поляга¬ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь¬кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле¬ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".
11. "Українізована старослов'янщина" - дав¬ньоруська писемна мова поширювалась по всій те¬риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо¬настирях колишньої Росії писали цією староукра¬їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед¬ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).
Ця старослов'янська мова лягла в основу росій¬ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь¬кої літературної мови - Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз¬вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь¬кому грунті піддавалась упливові ділового, роз¬мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку¬валась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен¬ський).
12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль¬шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт¬тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.
А "сучасна російська літературна мова продов¬жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).
9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го¬ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало¬руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", - писав В. Ягич.
Зауважимо, що між давніми русичами і сучас¬ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива¬лися українцями (як і стародавні англійці - анг¬лійцями, індійці - індійцями, німці - німця¬ми),"- цілком слушно пише П.Кононенко, грун¬туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По¬вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува¬ється у всій повноті так властива українцям "фі¬лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?
Із визнання етномовної безперервності на тери¬торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук¬раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).
Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло¬во" - перша українська дума, а плач Ярославни- пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю¬чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".
10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні¬стю. Освічені верстви населення користувались лі¬тературною мовою давньоболгарського походжен¬ня, а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.
Різниця між Руссю і Західною Європою поляга¬ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь¬кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле¬ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".
11. "Українізована старослов'янщина" - дав¬ньоруська писемна мова поширювалась по всій те¬риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо¬настирях колишньої Росії писали цією староукра¬їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед¬ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).
Ця старослов'янська мова лягла в основу росій¬ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь¬кої літературної мови - Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз¬вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь¬кому грунті піддавалась упливові ділового, роз¬мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку¬валась.
Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен¬ський).
12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль¬шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт¬тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.
А "сучасна російська літературна мова продов¬жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).