| Назва: | Українська мова |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,6 KB |
| Скачувань: | 81 |
Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до ук¬раїнської: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" поси¬люється й через те, що давньоруські тексти здебіль¬шого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.
13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста¬тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ¬ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро¬сіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.
"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови - за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден¬нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле¬менти східнослов'янські складають її другу поло¬вину. Важко сказати, чого більше в цій східно¬слов'янській половині сучасної російської літера¬турної мови - українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль¬ного східнослов'янського" (В. Журавльов).
Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо¬мий російський шовініст В.Шульгін був краще по¬інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни¬ми", "неприродними", "головними", "другосорт¬ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі¬шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).
14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю¬ються в обігу дослідження учених минулого сто¬ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська - одна з найперших ін¬доєвропейських мов, а наш народ - один із най¬старіших державних етносів. Поглиблюється вив¬чення спорідненості української мови з санскри¬том - літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) - книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.
Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс¬торичних витоків народу, до відновлення істо¬ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп¬лексу меншовартості і зміцнення національної гід¬ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.
З огляду на це тут краще перебільшення чи на¬віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не¬можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.
НАЗВА НАШОЇ МОВИ
... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'¬янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс¬товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С.Шелухин.
1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук¬раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру¬синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата - білоруська - мало коли бралась до уваги;
вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува¬лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо¬ва".
Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре¬мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос¬ті".
Метафорично зміст цього пасажу можна зобра¬зити так: росло руське дерево, його стовбур над¬гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки - українська і бі¬лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь¬кий.
13. Дещо спрощуючи проблему, можна конста¬тувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народ¬ною) мовою Київської Русі, а літературна мова ро¬сіян - з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.
"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови - за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден¬нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле¬менти східнослов'янські складають її другу поло¬вину. Важко сказати, чого більше в цій східно¬слов'янській половині сучасної російської літера¬турної мови - українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль¬ного східнослов'янського" (В. Журавльов).
Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо¬мий російський шовініст В.Шульгін був краще по¬інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни¬ми", "неприродними", "головними", "другосорт¬ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі¬шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).
14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю¬ються в обігу дослідження учених минулого сто¬ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська - одна з найперших ін¬доєвропейських мов, а наш народ - один із най¬старіших державних етносів. Поглиблюється вив¬чення спорідненості української мови з санскри¬том - літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.
Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) - книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.
Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс¬торичних витоків народу, до відновлення істо¬ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп¬лексу меншовартості і зміцнення національної гід¬ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.
З огляду на це тут краще перебільшення чи на¬віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не¬можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.
НАЗВА НАШОЇ МОВИ
... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'¬янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс¬товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С.Шелухин.
1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук¬раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру¬синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата - білоруська - мало коли бралась до уваги;
вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува¬лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо¬ва".
Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре¬мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос¬ті".
Метафорично зміст цього пасажу можна зобра¬зити так: росло руське дерево, його стовбур над¬гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки - українська і бі¬лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь¬кий.