| Назва: | Українська мова |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,6 KB |
| Скачувань: | 81 |
У 1920 році окуповану Західну Україну в Поль¬щі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову - "русінською". Таке ставлення до українців знай¬шло і "наукове обгрунтування". Наприклад, поль¬ський історик Равіта-Гавронський у 1923 році пи¬сав, що назви "Україна" і "український" - це "шовіністичні вибрики ... М.Грушевського".
Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.
9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?
"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).
Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со¬борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на¬магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.
10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все - приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.
З таким же успіхом можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до поль¬ського посла: "Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи". Або ще одного Гетьмана, який підписав "Гадяцький трактат": "Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою". І. Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:
Руська мати нас родила,
Руська мати час повила,
Руська мати нас любила.
Бо й справді: "...Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до на¬родження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держа¬ви?" (Б.Олійник).
Князь Юрій Долгорукий, намагаючись оволоді¬ти київським престолом, вирушив із Ростово-Суз-дальської землі "в Русь". Архиєпископ Нифонт теж ішов з Новгорода в "Русь". Коротко кажучи, "літописці ніде не відобразили назву "Русь" сто¬совно північне-східного (тобто нинішнього росій¬ського. - В.І., Я.Р.-В.) населення" ("Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії", К., 1990, с. 62). Те ж і в ху¬дожніх творах: "О Руская земле, уже за шеломя-нем єси", - читаємо в "Слові о полку Ігоревім".
Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались "малороси" у XVIII столітті: "Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама на¬зва Русі від нас до них перейшли" (История Ру-совь или Малой Росіи, 1846, с. 204).
11. До "московців" від нас перейшла і назва мо¬ви. "...Лексикальний і граматичний материял русь¬кої мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут "руський" собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, ко¬ли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала" (О.Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналіс¬тів, наведемо твердження князя Н.Трубецького - видатного мовознавця і великого російського пат¬ріота, якого настільки ж можна запідозрити в про-українських симпатіях, як Д.Донцова у проросій-ських: "усім відомо, скільки бурі викликало вип¬равлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старооб¬рядницьке підпілля, і сама зацарювала в Моск¬ві...". А ця церковнослов'янська мова, "лежить в основі і світської російської літературної мови". Так говорив не лише Н.Трубецькой, а й інші най¬авторитетніші фахівці з історії російської мови.
Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і цер¬ковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову "наречием" російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін "русский" тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались москови-тами, а їхня країна - Московією.
Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.
9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?
"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).
Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со¬борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на¬магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.
10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все - приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.
З таким же успіхом можна було б зарахувати до росіян Б. Хмельницького, котрий казав до поль¬ського посла: "Я став уже паном усієї Русі і не віддам її ніколи". Або ще одного Гетьмана, який підписав "Гадяцький трактат": "Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою". І. Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:
Руська мати нас родила,
Руська мати час повила,
Руська мати нас любила.
Бо й справді: "...Як могли себе усвідомлювати росіянами споконвічні українці, які одвічно жили на берегах Дніпра, більш як за сім століть до на¬родження Москви, заснованої київським князем, і яка потім уже стала столицею Російської держа¬ви?" (Б.Олійник).
Князь Юрій Долгорукий, намагаючись оволоді¬ти київським престолом, вирушив із Ростово-Суз-дальської землі "в Русь". Архиєпископ Нифонт теж ішов з Новгорода в "Русь". Коротко кажучи, "літописці ніде не відобразили назву "Русь" сто¬совно північне-східного (тобто нинішнього росій¬ського. - В.І., Я.Р.-В.) населення" ("Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії", К., 1990, с. 62). Те ж і в ху¬дожніх творах: "О Руская земле, уже за шеломя-нем єси", - читаємо в "Слові о полку Ігоревім".
Тож хіба не ясно, якої території і якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хіба не зрозуміло, чому бідкались "малороси" у XVIII столітті: "Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама на¬зва Русі від нас до них перейшли" (История Ру-совь или Малой Росіи, 1846, с. 204).
11. До "московців" від нас перейшла і назва мо¬ви. "...Лексикальний і граматичний материял русь¬кої мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут "руський" собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, ко¬ли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала" (О.Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналіс¬тів, наведемо твердження князя Н.Трубецького - видатного мовознавця і великого російського пат¬ріота, якого настільки ж можна запідозрити в про-українських симпатіях, як Д.Донцова у проросій-ських: "усім відомо, скільки бурі викликало вип¬равлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старооб¬рядницьке підпілля, і сама зацарювала в Моск¬ві...". А ця церковнослов'янська мова, "лежить в основі і світської російської літературної мови". Так говорив не лише Н.Трубецькой, а й інші най¬авторитетніші фахівці з історії російської мови.
Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і цер¬ковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову "наречием" російської, її молодшою сестрою і т.п. І термін "русский" тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались москови-тами, а їхня країна - Московією.