| Назва: | Українське термінознавство – здобутки і втрати |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 25,95 KB |
| Скачувань: | 56 |
Причиною нестабільності розвитку української термінології та термінографії був і, на жаль, часто залишається, факт певної, а інколи навіть дуже великої, залежності українських термінологічних систем від російської термінологічної основи. Усі ми це усвідомлюємо і говоримо про це в своїх теоретичних мірковуваннях. У багатьох випадках є намагання позбуватися калькування російських термінів, але поки що вирватися з цих обіймів не вдається, бо багато навчальної літератури, посібників, виробничих процесів є російськими, бо в багатьох навчальних закладах навчаємося за допомогою цих перекручених термінів.
Буває й інша крайність: щоб не використовувати російських кальок, автори інколи вдаються до новотворів, використання діалектизмів, що також не сприяє розвиткові термінології на належній науковій основі.
До слабих сторін сучасної української термінографії (можна цей пункт навіть вважати негативним) належить і те, що автори більшості чужомовно-українських словників у першій лівій колонці не ставлять української мови або хоча не дають зворотніх українсько-чужомовних якщо не словників, то хоча б показників українських термінів з відповідними вказівкою на їх наявності у виданні.
При опрацюванні термінологічної справи дуже часто виникає побажання чисто мовного характеру, тобто грамотності. Це перш за все стосується української частини. Річ в тому, що багато словників видається у видавництвах, де не завжди є досвідчені коректори. Буває і таке, що автор платить гроші чи знаходить собі спонсора, який за нього заплатить, і вирішує обійтися без доброго редактора чи коректора. Якось так вийшло, що останнім часом мені доводиться рецензувати немало словників термінологічного характеру. Я навіть зустрічався з такими фактами, що окремі автори, коли їм радиш знайти собі філололога і співпрацювати з ним, вважають, що такий філолог перебере їхню славу співаворства. Це хибне розуміння. Я дуже поважаю авторів-практиків, але філологічне око може їм дуже багато допомогти. Мені завжди перед очима стоїть приклад колишнього ректора Львівського університету ім. І.Франка академіка Євгена Лазаренка, який прекрасно знався на мові та філології зокрема, при творенні чудового “Мінералогічного словника” (К.,1975), але не побоявся взяти співавтора.
Останнім часом у термінології виникла велика проблема з дієприкметниками активного стану, бо дехто, намагається, і не без підстав, за всяку ціну уникати таких зворотів ув українській мові. Це перш за все тому, що існує ота вказана мною залежність окремих авторів від російської першооснови і широкої відсутності знань світових термінологічних систем. Крім того, замало вивчається національна лексична система та парадигматика української мови, тобто знову відчувається брак Інституту наукової мови.
Є і проблема багатовидовості у термінології, яка, я вважаю, є дискусійною. Як на мене, тонкощі видовості більше властиві граматико-семантичному філологічному аспектові, ніж науково-термінологічній дефінітивності. Більше того, надмірність використання видових видозмін при окресленні терміна буде розмивати чіткість його дефініції, однієї з найважливіших ознак терміна взагалі.
Слабим місцем нашої національної термінології є відсутність правопису, побудованого на національних підвалинах, тобто відсутність нової редакції української орфографії. Але люди, які, не чекаючи офіційної зміни правописних правил, намагаються розхитувати чинний правопис, виявляють тільки свою надмірну нетерпеливість і не сприяють логічному завершенню розпочатої справи. Необхідно продовжувати переконувати владні структури про хибність, протиконституційність їхньої поведінки, навіть вимагати від влади змінити своє ставлення до мовної політики, до видання нового правопису, інформувати громадськість у засобах масої інформації про справжній стан справ національної проблеми і робити це за допомогою правопису, який знають усі. Необхідна поступовість, як в німців, у нашій справі. Коли мене називають законопослушним, ніби намагаючись образити, я відповідаю: “Я з вами піду на барикади за новий правопис, але гасла буду писати за чинним правописом, бо інакше їх не зрозуміє народ, який знає лише той правопис, за яким тепер навчають у школі”.
Буває й інша крайність: щоб не використовувати російських кальок, автори інколи вдаються до новотворів, використання діалектизмів, що також не сприяє розвиткові термінології на належній науковій основі.
До слабих сторін сучасної української термінографії (можна цей пункт навіть вважати негативним) належить і те, що автори більшості чужомовно-українських словників у першій лівій колонці не ставлять української мови або хоча не дають зворотніх українсько-чужомовних якщо не словників, то хоча б показників українських термінів з відповідними вказівкою на їх наявності у виданні.
При опрацюванні термінологічної справи дуже часто виникає побажання чисто мовного характеру, тобто грамотності. Це перш за все стосується української частини. Річ в тому, що багато словників видається у видавництвах, де не завжди є досвідчені коректори. Буває і таке, що автор платить гроші чи знаходить собі спонсора, який за нього заплатить, і вирішує обійтися без доброго редактора чи коректора. Якось так вийшло, що останнім часом мені доводиться рецензувати немало словників термінологічного характеру. Я навіть зустрічався з такими фактами, що окремі автори, коли їм радиш знайти собі філололога і співпрацювати з ним, вважають, що такий філолог перебере їхню славу співаворства. Це хибне розуміння. Я дуже поважаю авторів-практиків, але філологічне око може їм дуже багато допомогти. Мені завжди перед очима стоїть приклад колишнього ректора Львівського університету ім. І.Франка академіка Євгена Лазаренка, який прекрасно знався на мові та філології зокрема, при творенні чудового “Мінералогічного словника” (К.,1975), але не побоявся взяти співавтора.
Останнім часом у термінології виникла велика проблема з дієприкметниками активного стану, бо дехто, намагається, і не без підстав, за всяку ціну уникати таких зворотів ув українській мові. Це перш за все тому, що існує ота вказана мною залежність окремих авторів від російської першооснови і широкої відсутності знань світових термінологічних систем. Крім того, замало вивчається національна лексична система та парадигматика української мови, тобто знову відчувається брак Інституту наукової мови.
Є і проблема багатовидовості у термінології, яка, я вважаю, є дискусійною. Як на мене, тонкощі видовості більше властиві граматико-семантичному філологічному аспектові, ніж науково-термінологічній дефінітивності. Більше того, надмірність використання видових видозмін при окресленні терміна буде розмивати чіткість його дефініції, однієї з найважливіших ознак терміна взагалі.
Слабим місцем нашої національної термінології є відсутність правопису, побудованого на національних підвалинах, тобто відсутність нової редакції української орфографії. Але люди, які, не чекаючи офіційної зміни правописних правил, намагаються розхитувати чинний правопис, виявляють тільки свою надмірну нетерпеливість і не сприяють логічному завершенню розпочатої справи. Необхідно продовжувати переконувати владні структури про хибність, протиконституційність їхньої поведінки, навіть вимагати від влади змінити своє ставлення до мовної політики, до видання нового правопису, інформувати громадськість у засобах масої інформації про справжній стан справ національної проблеми і робити це за допомогою правопису, який знають усі. Необхідна поступовість, як в німців, у нашій справі. Коли мене називають законопослушним, ніби намагаючись образити, я відповідаю: “Я з вами піду на барикади за новий правопис, але гасла буду писати за чинним правописом, бо інакше їх не зрозуміє народ, який знає лише той правопис, за яким тепер навчають у школі”.