| Назва: | Шпори з етики |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 104,91 KB |
| Скачувань: | 123 |
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37
Мораль не з’являється раптом одразу ж у “готовому”, сучасному вигляді. Вона пройшла доволі довгий, складний шлях розвитку від найпримітивніших норм та уявлень до найвищих спрямувань сучасних проповідників святості, непорочності. Простежити шлях розвитку моралі є досить важливим для розуміння її сутності.
Але, як з’ясовується, при розв’язанні проблеми походження моралі дослідники зіштовхуються з великими труднощами. Це не є випадковим, тому що в даному випадку неминучий вихід на проблему сутності, вірніше, Таємниці, самої людини.
Проте розуміння самої людини (відповідно, самої моралі) залежить не лише від досягнень різних наук, але й від світоглядних позицій самого етика. Тому на цю проблему існують найрізноманітніші погляди. Зупинимося на самих, на наш погляд, типових і найбільш розповсюджених.
Отож, розглянемо релігійне трактування проблеми походження моралі.
Канту належить слідуючий вислів – “моральний закон відкриває мені життя, незалежне від живої природи і навіть від усього світу, що сприймається чуттєво”. Подібні уявлення були властиві людям із найдавніших часів, коли правила та норми спілкування між людьми розглядались у якості установлення вищих істот (духів, пізніше – богів). Останні до того ж заохочували чесноти та карали пороки. Про те, наскільки широко розповсюдженим було таке уявлення, говорить те, що його притримувались навіть ті, релігійність яких ставилась іноді під сумнів.
Християнські богослови традиційно говорять про божественну природу моралі. Індивід отримує її як у вигляді “природного морального закону” (внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону. Будь-яка релігія зводиться до усвідомлення “космічного, надприродного значення вищих цінностей” (С.Л. Франк), до прагнення “зблизити людське життя з надприродним та абсолютним початком”.
Зрозуміло, що в основі подібних суджень лежить віра в Бога, в моральний світоустрій, ним установлений. Проте богослови намагаються й аргументувати свою точку зору. Високі моральні принципи, заявляють релігійні ідеологи, які говорять не про те, що є, а про те, що має бути, не можуть бути створені грішною за своєю природою людиною. Моральний закон не можна вважати і наслідком досвіду, звички, виховання, бо він не зважає на те, що відбувається в земному житті, а вказує лише те, що має відбуватись. Також і природа людини не є джерелом моралі, тому що людські природні потяги нерідко суперечать велінням моралі. Тому, говорять богослови, якби людина була творцем своєї моралі, то вона (людина) установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як насправді доброчесна поведінка потребує значних зусиль, а іноді й самопожертви. Звідси нібито-то сам собою випливає висновок: “Моральний закон за природою своєю є закон Божий, а не людський”.
Релігійне трактування моралі має цілий ряд переваг. Преш за все, вона підкреслює універсальний, загальнолюдський характер моралі. Божественні приписання розповсюджуються на всіх людей без винятку. Перед мораллю, як перед Богом, всі рівні. У відомих межах релігія здатна обмежувати сферу дії суб’єктивізму, сваволі у моральних оцінках та судженнях: сам Бог приписав поважати старших, не красти, не вбивати і т.д. Нарешті, потрібно відмітити, що релігійне трактування виникнення моралі вільне від сухого раціоналізму, насичене емоціонально-почуттєвими компонентами. Навіть більше того, акцент робиться нерідко на почутті совісті, почутті добра тощо. Іншими словами, моральне почуття підкріплюється релігійними переживаннями.
Однак не можна не визнати, що подібне розуміння виникнення моралі прийнятне, головним чином, для віруючих і може викликати сумнів в атеїстів, скептиків, тих, хто вагається. Варто звернути увагу також на те, що явно занижено роль людини у процесі становлення моралі. Власне, воно подається як щось готове, щось, що людина зобов’язана прийняти без усяких сумнівів.
Важким для релігійної свідомості залишається й наступне питання. Уже мислителі античності розмірковували над таким: “Чи творить Бог за законами Добра, а чи ж Добро встановлює сам Бог?”. Якщо Бог керується моральними принципами, то, значить, ці принципи нібито підносяться над Богом. Якщо ж Бог довільно визначає ті чи інші принципи, заповіді, то вони є результатом сваволі, хоч би й Божественної. Таким чином, лишається відкритим поставлене ще Сократом питання “Чи буде святим те, що люб’язно богам, чи, навпаки, богам люб’язно те, що є святим?”
Нарешті, відмітимо ще один момент. Подібне тісне пов’язування релігії та моралі може мати і негативні наслідки в наш час, коли релігійні переконання у значної частини населення якщо не відсутні взагалі, то помітно ослаблені. Чи ж необхідно вважати усіх таких людей аморальними?
Але, як з’ясовується, при розв’язанні проблеми походження моралі дослідники зіштовхуються з великими труднощами. Це не є випадковим, тому що в даному випадку неминучий вихід на проблему сутності, вірніше, Таємниці, самої людини.
Проте розуміння самої людини (відповідно, самої моралі) залежить не лише від досягнень різних наук, але й від світоглядних позицій самого етика. Тому на цю проблему існують найрізноманітніші погляди. Зупинимося на самих, на наш погляд, типових і найбільш розповсюджених.
Отож, розглянемо релігійне трактування проблеми походження моралі.
Канту належить слідуючий вислів – “моральний закон відкриває мені життя, незалежне від живої природи і навіть від усього світу, що сприймається чуттєво”. Подібні уявлення були властиві людям із найдавніших часів, коли правила та норми спілкування між людьми розглядались у якості установлення вищих істот (духів, пізніше – богів). Останні до того ж заохочували чесноти та карали пороки. Про те, наскільки широко розповсюдженим було таке уявлення, говорить те, що його притримувались навіть ті, релігійність яких ставилась іноді під сумнів.
Християнські богослови традиційно говорять про божественну природу моралі. Індивід отримує її як у вигляді “природного морального закону” (внутрішнього), так і у вигляді богооткровенного (зовнішнього) закону. Будь-яка релігія зводиться до усвідомлення “космічного, надприродного значення вищих цінностей” (С.Л. Франк), до прагнення “зблизити людське життя з надприродним та абсолютним початком”.
Зрозуміло, що в основі подібних суджень лежить віра в Бога, в моральний світоустрій, ним установлений. Проте богослови намагаються й аргументувати свою точку зору. Високі моральні принципи, заявляють релігійні ідеологи, які говорять не про те, що є, а про те, що має бути, не можуть бути створені грішною за своєю природою людиною. Моральний закон не можна вважати і наслідком досвіду, звички, виховання, бо він не зважає на те, що відбувається в земному житті, а вказує лише те, що має відбуватись. Також і природа людини не є джерелом моралі, тому що людські природні потяги нерідко суперечать велінням моралі. Тому, говорять богослови, якби людина була творцем своєї моралі, то вона (людина) установила б такі правила, які легко було б виконувати, тоді як насправді доброчесна поведінка потребує значних зусиль, а іноді й самопожертви. Звідси нібито-то сам собою випливає висновок: “Моральний закон за природою своєю є закон Божий, а не людський”.
Релігійне трактування моралі має цілий ряд переваг. Преш за все, вона підкреслює універсальний, загальнолюдський характер моралі. Божественні приписання розповсюджуються на всіх людей без винятку. Перед мораллю, як перед Богом, всі рівні. У відомих межах релігія здатна обмежувати сферу дії суб’єктивізму, сваволі у моральних оцінках та судженнях: сам Бог приписав поважати старших, не красти, не вбивати і т.д. Нарешті, потрібно відмітити, що релігійне трактування виникнення моралі вільне від сухого раціоналізму, насичене емоціонально-почуттєвими компонентами. Навіть більше того, акцент робиться нерідко на почутті совісті, почутті добра тощо. Іншими словами, моральне почуття підкріплюється релігійними переживаннями.
Однак не можна не визнати, що подібне розуміння виникнення моралі прийнятне, головним чином, для віруючих і може викликати сумнів в атеїстів, скептиків, тих, хто вагається. Варто звернути увагу також на те, що явно занижено роль людини у процесі становлення моралі. Власне, воно подається як щось готове, щось, що людина зобов’язана прийняти без усяких сумнівів.
Важким для релігійної свідомості залишається й наступне питання. Уже мислителі античності розмірковували над таким: “Чи творить Бог за законами Добра, а чи ж Добро встановлює сам Бог?”. Якщо Бог керується моральними принципами, то, значить, ці принципи нібито підносяться над Богом. Якщо ж Бог довільно визначає ті чи інші принципи, заповіді, то вони є результатом сваволі, хоч би й Божественної. Таким чином, лишається відкритим поставлене ще Сократом питання “Чи буде святим те, що люб’язно богам, чи, навпаки, богам люб’язно те, що є святим?”
Нарешті, відмітимо ще один момент. Подібне тісне пов’язування релігії та моралі може мати і негативні наслідки в наш час, коли релігійні переконання у значної частини населення якщо не відсутні взагалі, то помітно ослаблені. Чи ж необхідно вважати усіх таких людей аморальними?