| Назва: | Демократія |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 39,17 KB |
| Скачувань: | 1166 |
Трохи гірше обстоїть справа з можливістю бути обраним. У даному випадку можна говорити про невідповідність задекларованих норм прямої демократії реальному положенню речей.
Для середнього українського громадянина право бути обраним, складно реалізувати. Пов'язано це в першу чергу з тим, що за оцінками аналітиків Комітету виборців України, під час виборчої кампанії 2002 року ціна одного голосу виборця коливалася від 1 грн. до $4, у залежності від популярності кандидата чи партійного бренда. Таким чином, навіть у випадку якщо система виборів не перетерпить змін, для того щоб бути обраним у народні депутати претендент повинний мати, у середньому, близько 560 тис. $, що забезпечить йому підтримку 280 тис. виборців.
Щоб бути обраним Президентом України, претендент повинний мати стан як мінімум у 30 млн. $, що зможе забезпечити йому підтримку 15 млн. виборців.
Проведений вище аналіз дозволяє зробити кілька проміжних висновків:
1. Українські виборці хочуть і готові реалізовувати своє конституційне право обирати.
2. Більшість виборців роблять усвідомлений вибір, ґрунтуючись на чіткому розумінні своїх інтересів чи ідеологічних переваг.
3. Держава гарантує громадянам можливість політичного волевиявлення, при обмежених можливостях бути обраними.
4. Сформована система визначає опосередковану участь громадян у прийнятті державних рішень.
Виключення прямого втручання громадянина в прийняття державних рішень, говорить про представницький характер української влади, що визначає наявність виборності влади, загального виборчого права, чесних і регулярних виборів, створення партій для конкурентної боротьби, а також інших різноманітних лобістських об'єднань чи груп інтересів.
При цьому українська політична система за рядом критеріїв відповідає формальній типологізації. Так, у Конституції України закріплена наявність загального виборчого права (Ст. 70), існують чотирирічний цикл виборів у парламент (Ст.76) і органи місцевого самоврядування (Ст.141), п'ятилітній цикл виборів президента (Ст. 103). Відповідно до виборчих циклів, регулярно відбуваються прямі вибори шляхом таємного голосування. За 16 років незалежності склалася і розвилася багатопартійна система – за даними Міністерства юстиції на 12 лютого 2004 року в Україні зареєстровані і внесені в єдиний державний реєстр 124 партії. Функціонують і розвиваються недержавні громадські організації – основа цивільного суспільства. Однак, що визначає фактором, що дозволяє охарактеризувати систему влади в Україні є, усе-таки, характер політичних суб'єктів і механізм їхньої відповідальності перед виборцем.
Специфіка сьогоднішнього українського политикума складається в тім, що інститут партій є недостатньо добре розвинений. Визначальним фактором нерозвиненості партій – відношення до них як до технологічних передвиборних проектів. Найчастіше кількість реальна діючих членів партії в десятки разів менше ніж номінальне. Порозумівається це досить просто – більшість партій в Україні являють собою не більш ніж інструменти лобіювання різних фінансово-промислових груп. У процесі виборчої кампанії такі партії вичленяють нішу нереалізованих політичних чекань громадян і фокусують на ній свою пропагандистську активність. У випадку, якщо ніша обрана правильно – партія проходить у парламент.
При проходженні в парламент такі партії чи блоки звичайно розпадаються, поділяються, поєднуються, створюють усілякі фракційні об'єднання і т.д. У результаті, виборцю фактично не до кого висувати претензії з приводу нереалізованості передвиборних програм і обіцянок. Багато в чому це стосується і депутатів, що пройшли по мажоритарних списках.
Сформовану кон'юнктуру з працею розбавляють ідеологічні партії, в основному лівої користі, що у силу своєї перманентної опозиційності максимально наближаються до простого політиканства і блокування діяльності лобістських груп.
Опозиційність інших політичних сил є ситуативною і визначається, у першу чергу, не ідеологічними чи світоглядними установками, а їхніми бізнесами-групами, що фінансують, прагнучими через прихід до влади усталити свої економічні позиції. Так, спроба створення сильного націонал-ліберального блоку партій не мала успішного продовження і звелася до реваншистських настроїв того крила бізнес-еліти, що фінансувало проект.
Однозначним свідченням існування проблеми у відображенні інтересів громадянина, як владою, так і опозицією, є реакція самого суспільства. За даними соціологічних опитувань на січень 2004р. у жодного українського політика баланс довіри-недовіри не були позитивним ("Демократичні ініціативи" і Центр політичних і соціальних досліджень "СОЦИС").
Існуюче положення визначає те, що внутрішня і зовнішня політика держави, багато в чому є відображенням домовленості бизнес-еліт і є наслідком лобістських зусиль найбільш впливових фінансово-промислових груп. У випадку посилення якої-небудь групи чи приходу до влади контр-еліти пріоритети державної політики змінюються, без відповідної кореляції з інтересами виборця.
Для середнього українського громадянина право бути обраним, складно реалізувати. Пов'язано це в першу чергу з тим, що за оцінками аналітиків Комітету виборців України, під час виборчої кампанії 2002 року ціна одного голосу виборця коливалася від 1 грн. до $4, у залежності від популярності кандидата чи партійного бренда. Таким чином, навіть у випадку якщо система виборів не перетерпить змін, для того щоб бути обраним у народні депутати претендент повинний мати, у середньому, близько 560 тис. $, що забезпечить йому підтримку 280 тис. виборців.
Щоб бути обраним Президентом України, претендент повинний мати стан як мінімум у 30 млн. $, що зможе забезпечити йому підтримку 15 млн. виборців.
Проведений вище аналіз дозволяє зробити кілька проміжних висновків:
1. Українські виборці хочуть і готові реалізовувати своє конституційне право обирати.
2. Більшість виборців роблять усвідомлений вибір, ґрунтуючись на чіткому розумінні своїх інтересів чи ідеологічних переваг.
3. Держава гарантує громадянам можливість політичного волевиявлення, при обмежених можливостях бути обраними.
4. Сформована система визначає опосередковану участь громадян у прийнятті державних рішень.
Виключення прямого втручання громадянина в прийняття державних рішень, говорить про представницький характер української влади, що визначає наявність виборності влади, загального виборчого права, чесних і регулярних виборів, створення партій для конкурентної боротьби, а також інших різноманітних лобістських об'єднань чи груп інтересів.
При цьому українська політична система за рядом критеріїв відповідає формальній типологізації. Так, у Конституції України закріплена наявність загального виборчого права (Ст. 70), існують чотирирічний цикл виборів у парламент (Ст.76) і органи місцевого самоврядування (Ст.141), п'ятилітній цикл виборів президента (Ст. 103). Відповідно до виборчих циклів, регулярно відбуваються прямі вибори шляхом таємного голосування. За 16 років незалежності склалася і розвилася багатопартійна система – за даними Міністерства юстиції на 12 лютого 2004 року в Україні зареєстровані і внесені в єдиний державний реєстр 124 партії. Функціонують і розвиваються недержавні громадські організації – основа цивільного суспільства. Однак, що визначає фактором, що дозволяє охарактеризувати систему влади в Україні є, усе-таки, характер політичних суб'єктів і механізм їхньої відповідальності перед виборцем.
Специфіка сьогоднішнього українського политикума складається в тім, що інститут партій є недостатньо добре розвинений. Визначальним фактором нерозвиненості партій – відношення до них як до технологічних передвиборних проектів. Найчастіше кількість реальна діючих членів партії в десятки разів менше ніж номінальне. Порозумівається це досить просто – більшість партій в Україні являють собою не більш ніж інструменти лобіювання різних фінансово-промислових груп. У процесі виборчої кампанії такі партії вичленяють нішу нереалізованих політичних чекань громадян і фокусують на ній свою пропагандистську активність. У випадку, якщо ніша обрана правильно – партія проходить у парламент.
При проходженні в парламент такі партії чи блоки звичайно розпадаються, поділяються, поєднуються, створюють усілякі фракційні об'єднання і т.д. У результаті, виборцю фактично не до кого висувати претензії з приводу нереалізованості передвиборних програм і обіцянок. Багато в чому це стосується і депутатів, що пройшли по мажоритарних списках.
Сформовану кон'юнктуру з працею розбавляють ідеологічні партії, в основному лівої користі, що у силу своєї перманентної опозиційності максимально наближаються до простого політиканства і блокування діяльності лобістських груп.
Опозиційність інших політичних сил є ситуативною і визначається, у першу чергу, не ідеологічними чи світоглядними установками, а їхніми бізнесами-групами, що фінансують, прагнучими через прихід до влади усталити свої економічні позиції. Так, спроба створення сильного націонал-ліберального блоку партій не мала успішного продовження і звелася до реваншистських настроїв того крила бізнес-еліти, що фінансувало проект.
Однозначним свідченням існування проблеми у відображенні інтересів громадянина, як владою, так і опозицією, є реакція самого суспільства. За даними соціологічних опитувань на січень 2004р. у жодного українського політика баланс довіри-недовіри не були позитивним ("Демократичні ініціативи" і Центр політичних і соціальних досліджень "СОЦИС").
Існуюче положення визначає те, що внутрішня і зовнішня політика держави, багато в чому є відображенням домовленості бизнес-еліт і є наслідком лобістських зусиль найбільш впливових фінансово-промислових груп. У випадку посилення якої-небудь групи чи приходу до влади контр-еліти пріоритети державної політики змінюються, без відповідної кореляції з інтересами виборця.
Новости загрузка новостей...