| Назва: | Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки |
| Тип: | Магістерські роботи |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 247,38 KB |
| Автор: | Добровольський Андрій Миколайович |
| Надіслав(ла): | Добровольський Андрій Миколайович |
| Опис: | Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу – Росії та США |
| Скачувань: | 133 |
У країнах Близького Сходу зосереджено 61% світових запасів нафти і 40,1% запасів газу, що, зокрема, обумовлює стратегічну значущість регіону з погляду вибудовування найбільшими споживачами національних енергетичних стратегій. Серед країн Близькосхідного регіону виділяються Саудівська Аравія – 22% світових підтверджених запасів нафти, Іран – 11,5%, Ірак – 9,6%. Крім того Саудівська Аравія зосереджує в собі 13,5% світового виробництва нафти. У всьому об'ємі світових підтверджених запасів газу Катару належить 14,3%, Ірану – 14,9%.
В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ – в основному регіонального, вугілля – локального.
Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.
У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.
В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.
Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі – високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.
Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той же час створює певні можливості для російської експансії.
Більшість вуглеводневих ресурсів планети контролюються національними державними компаніями. Зате переробляючі потужності, логістичні і транспортні схеми, розподіл вуглеводнів знаходяться в руках транснаціональних корпорацій. Звідси і відмінність в стратегії поведінки на ринку.
Крупні транснаціональні корпорації прагнуть розширити свою ресурсну базу. А держкомпанії, що мають в своєму розпорядженні основні ресурси, роблять все, щоб розвивати переробку, і намагаються отримати частку в капіталі транспортних і збутових структур. Поглиблення даної суперечності сприяє переростанню його в стійку тенденцію, яка, швидше за все, збережеться в найближче десятиліття.
Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результаті звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013–2017 років.
Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами імпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5] Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003–2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.
В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ – в основному регіонального, вугілля – локального.
Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.
У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.
В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.
Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі – високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.
Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той же час створює певні можливості для російської експансії.
Більшість вуглеводневих ресурсів планети контролюються національними державними компаніями. Зате переробляючі потужності, логістичні і транспортні схеми, розподіл вуглеводнів знаходяться в руках транснаціональних корпорацій. Звідси і відмінність в стратегії поведінки на ринку.
Крупні транснаціональні корпорації прагнуть розширити свою ресурсну базу. А держкомпанії, що мають в своєму розпорядженні основні ресурси, роблять все, щоб розвивати переробку, і намагаються отримати частку в капіталі транспортних і збутових структур. Поглиблення даної суперечності сприяє переростанню його в стійку тенденцію, яка, швидше за все, збережеться в найближче десятиліття.
Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результаті звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013–2017 років.
Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами імпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5] Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003–2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.
Новости загрузка новостей...