| Назва: | Австромарксизм |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 10,35 KB |
| Скачувань: | 10 |
Позиції по проблемі усуспільнення були відбиті й в основному теоретичному документі СДРПА міжвоєнного періоду лінцської програми 1926 р. У ній був чітко зафіксований принцип співіснування приватної і суспільної форм власності. Такий висновок виглядав двозначно на тлі досить різанням критики негативних рис капіталістичного способу виробництва.
У програмі говорилося про «нестерпну економічну диктатуру фінансового капіталу, великих національних і міжнародних картелів і трестів», про «збурювання мас пануванням капіталу над виробництвом», про «прагнення мас вирвати в капіталу засобу виробництва й обміну, зробити їх надбанням народу». Однак про те, яким чином випливало здійснювати «справедливу демократизацію власності», говорилося вкрай розпливчасто. Акценти робилися на те, що вже при капіталізмі «капіталістична власність позбавляється своїх первісних функцій».
Головним методом позбавлення капіталістичної власності своїх функцій австро-марксисти вважали систему «економічної демократії», про що писав у роботі «Шляху здійснення» (1929) К. Реннер. «Економічна демократія, - затверджував він, - переймає функції, що до того вважалися невід'ємними прерогативами державної влади...» Носіями цих функцій повинні були стати, по Реннеру, насамперед виробничі ради на промислових підприємствах, що виникли в роки революційного підйому. Ряд конкретних положень щодо цих органів виробничого самоврядування містилися й у Лінцької програми. У ній проблема економічної демократії розглядалася насамперед стосовно до державного сектора економіки, що завдяки демократизації виробничого процесу повинний стати показовим для економіки в цілому. Це буде сприяти, думали австромарксисти, усвідомленню працюючими всіх переваг економіки, що знаходиться в руках держави. Концепція «економічної демократії» не викликала в принципі заперечень і в теоретиків австромарксизму лівого напрямку. На їхню думку, виробничі ради не повинні переходити на шлях класового співробітництва з капіталом. Крім того, демократизація в економіці, не повинна, думали ліві, знижувати революційний дух пролетаріату, його здатність використовувати активні форми класової боротьби. Так, К. Лейхтер, що працювала в державних економічних установах, вважала, що виробничі ради повинні виконувати «подвійну функцію» - піклуватися про інтереси трудящих і одночасно готувати їх до боротьби за зміну існуючих суспільних відносин. Однак у тім виді, у якому виробничі ради існували в Австрії, вони не були готові до виконання своїх функцій. Лейхтер визнавала, що взагалі «можливості економічної демократії в умовах капіталізму надзвичайно обмежені».
Кризові потрясіння, що охопили з кінця 1929 р. капіталістичний світ, не обійшли стороною й Австрію. Безробіття, що і в роки відносної стабілізації капіталізму було типової для країни, перетворилася для трудящих у справжнє нещастя. До початку 1932 р. майже кожен десятий житель Австрія не мав роботи.
Згорталося виробництво насамперед у такій найважливішій галузі національної економіки, як металургійна промисловість. У цих умовах теоретики австромарксизму, що виходили у своїх колишніх концепціях із благополучного розвитку народного господарства, виявилися перед необхідністю детального аналізу нової ситуації для того, щоб запропонувати шляхи подолання кризи, почати пошуки інших, чим колись, шляхів «еволюції» у соціалізм.
У роботі «Раціоналізація - помилкова раціоналізація» (1931), написаної по гарячих слідах кризи, О. Бауер спробував розглянути це явище, виходячи з теорії циклічного розвитку капіталістичної економіки. Однієї з головних причин, що обумовили економічну катастрофу, Бауер вважав викликане бурхливим розвитком техніки надвиробництво промислової продукції, що не вмістилося в рамки традиційного капіталізму.
У свою чергу однієї з причин кризи надвиробництва він вважав безплановість капіталістичної економіки. Хоча в оцінці конкретних причин кризи Бауер, як і більшість теоретиків інших соціал-демократичних партій, не дав повної, усеосяжної картини, однак він чітко вказав, що це руйнівне явище означає одночасно й ідейно-політичну кризу експлуататорського суспільства. У своїй мові на з'їзді СДРПА (1932) Бауер відзначав, що «довіра працюючих мас до капіталізму зруйноване і не може бути відновлене»12. Теоретик австромарксизму зробив у цій мові висновок про те, що криза рубежу третього і четвертого десятиліть XX в. остаточно ліквідував капіталізм періоду вільної конкуренції, проклав мостик до державно-монополістичного капіталізму.
У програмі говорилося про «нестерпну економічну диктатуру фінансового капіталу, великих національних і міжнародних картелів і трестів», про «збурювання мас пануванням капіталу над виробництвом», про «прагнення мас вирвати в капіталу засобу виробництва й обміну, зробити їх надбанням народу». Однак про те, яким чином випливало здійснювати «справедливу демократизацію власності», говорилося вкрай розпливчасто. Акценти робилися на те, що вже при капіталізмі «капіталістична власність позбавляється своїх первісних функцій».
Головним методом позбавлення капіталістичної власності своїх функцій австро-марксисти вважали систему «економічної демократії», про що писав у роботі «Шляху здійснення» (1929) К. Реннер. «Економічна демократія, - затверджував він, - переймає функції, що до того вважалися невід'ємними прерогативами державної влади...» Носіями цих функцій повинні були стати, по Реннеру, насамперед виробничі ради на промислових підприємствах, що виникли в роки революційного підйому. Ряд конкретних положень щодо цих органів виробничого самоврядування містилися й у Лінцької програми. У ній проблема економічної демократії розглядалася насамперед стосовно до державного сектора економіки, що завдяки демократизації виробничого процесу повинний стати показовим для економіки в цілому. Це буде сприяти, думали австромарксисти, усвідомленню працюючими всіх переваг економіки, що знаходиться в руках держави. Концепція «економічної демократії» не викликала в принципі заперечень і в теоретиків австромарксизму лівого напрямку. На їхню думку, виробничі ради не повинні переходити на шлях класового співробітництва з капіталом. Крім того, демократизація в економіці, не повинна, думали ліві, знижувати революційний дух пролетаріату, його здатність використовувати активні форми класової боротьби. Так, К. Лейхтер, що працювала в державних економічних установах, вважала, що виробничі ради повинні виконувати «подвійну функцію» - піклуватися про інтереси трудящих і одночасно готувати їх до боротьби за зміну існуючих суспільних відносин. Однак у тім виді, у якому виробничі ради існували в Австрії, вони не були готові до виконання своїх функцій. Лейхтер визнавала, що взагалі «можливості економічної демократії в умовах капіталізму надзвичайно обмежені».
Кризові потрясіння, що охопили з кінця 1929 р. капіталістичний світ, не обійшли стороною й Австрію. Безробіття, що і в роки відносної стабілізації капіталізму було типової для країни, перетворилася для трудящих у справжнє нещастя. До початку 1932 р. майже кожен десятий житель Австрія не мав роботи.
Згорталося виробництво насамперед у такій найважливішій галузі національної економіки, як металургійна промисловість. У цих умовах теоретики австромарксизму, що виходили у своїх колишніх концепціях із благополучного розвитку народного господарства, виявилися перед необхідністю детального аналізу нової ситуації для того, щоб запропонувати шляхи подолання кризи, почати пошуки інших, чим колись, шляхів «еволюції» у соціалізм.
У роботі «Раціоналізація - помилкова раціоналізація» (1931), написаної по гарячих слідах кризи, О. Бауер спробував розглянути це явище, виходячи з теорії циклічного розвитку капіталістичної економіки. Однієї з головних причин, що обумовили економічну катастрофу, Бауер вважав викликане бурхливим розвитком техніки надвиробництво промислової продукції, що не вмістилося в рамки традиційного капіталізму.
У свою чергу однієї з причин кризи надвиробництва він вважав безплановість капіталістичної економіки. Хоча в оцінці конкретних причин кризи Бауер, як і більшість теоретиків інших соціал-демократичних партій, не дав повної, усеосяжної картини, однак він чітко вказав, що це руйнівне явище означає одночасно й ідейно-політичну кризу експлуататорського суспільства. У своїй мові на з'їзді СДРПА (1932) Бауер відзначав, що «довіра працюючих мас до капіталізму зруйноване і не може бути відновлене»12. Теоретик австромарксизму зробив у цій мові висновок про те, що криза рубежу третього і четвертого десятиліть XX в. остаточно ліквідував капіталізм періоду вільної конкуренції, проклав мостик до державно-монополістичного капіталізму.
Новости загрузка новостей...