1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Підсумовуючи сказане, можна зробити певні висновки. Сучасна Росія, будучи напівдемократичною країною із великодержавними ідеями, не розглядає поки що Україну як рівноправного політичного чи економічного партнера, а швидше - як сферу власних інтересів (про що, до речі, неодноразово відверто заявляли як ліво-, так і право орієнтовані російські політики). Якщо економічне співробітництво з Росією є частиною об'єктивної необхідності в політиці України, то втягнення її у відкритий інтеграційний простір сучасної Росії загрожує втратою суверенітету української держави з усіма подальшими наслідками. Навіть зі стратегічної точки зору значна вага Росії на Євразійському континенті навряд чи допустить рівноправність взаємин з нею інших держав, а надмірна орієнтація українських експортно-імпортних операцій у російському напрямку може становити загрозу національній безпеці України.

Що ж до українсько-польських взаємин, то вони були і залишаються одними із найскладніших та заплутаних. Хоч би скільки приймалося гарних постанов, підписувалося угод чи договорів, історична пам'ять про взаємні кривди здебільшого останнього періоду історії, тобто XX ст., не лише не приглушується необхідністю змін - вона дивним чином воскресає у наступних поколіннях. Це особливо відчутно у західному регіоні України та в прилеглих до нього польських землях, де ще є чимало живих свідків трагічної історії. “Цвинтарна” війна, взаємні територіальні претензії, постійні нагадування про геноцид “Вісли” та “волинську трагедію” - ось лише частина переліку взаємних кривд, котрі вагомо впливають на перебіг формування сучасних цивілізованих відносин між обома державами та їх народами. На щастя, крім негативного, у польсько-українських відносинах є і немало позитивного досвіду, пошук шляхів до порозуміння, примирення та взаємодії. Наприкінці минулого і на початку цього століття, та навіть в роки збройного протистояння двох сусідніх держав, у кожній з них виникали теорії можливостей замінити протистояння у вузлі перетину геополітичної горизонталі та вертикалі Європи на зразок для відносин центральноєвропейського субрегіону. Взяти хоча б теорію федералізму Пілсудського чи подібну до неї ідею Петлюри, концепцію “Міжмор'я” Мочульського чи прототип моделі балто-чорноморського співробітництва Ю. Липи. Неодноразово саме Польща ставала ініціатором формування в Україні усвідомлення її центральноєвропейської приналежності; саме Польща серед європейської спільноти держав бачила можливість вберегти її суверенітет.

Після розпаду Варшавського пакту досить швидкому економічному реформуванню посприяло те, що навіть за часів комуністичного правління в Польщі не було повністю ліквідовано приватну власність, отже, не довелося відновлювати інститут власності як структурну одиницю економічної схеми.

Поряд з економічними кроками у внутрішній політиці керівництво Польщі активно провадило спрямовану на європейську інтеграцію зовнішню політику. У пошуках гарантування власної національної безпеки поміж пострадянським та північноатлантичним просторами вона, як і інші країни Східної, недавно соціалістичної Європи, увійшла до Вишеградської групи та Центральноєвропейської Ініціативи, водночас налагоджуючи власні дво- і багатосторонні зв'язки з іншими країнами як безпосереднього оточення (Балто-Чорноморське співробітництво), так і через території країн-сусідів (Веймарський трикутник). Значну допомогу в європейському інтегруванні Польщі надали ЄС та США через свої фінансові та допомогові структури. Поступово набуваючи асоційованого та повноправного членства в європейських інтеграційних структурах, Польща логічно підійшла до створення власної державної програми інтеграції, яка передбачала вступ країни в НАТО у 1999 р. та членство в ЄС у 2004 р. Перша частина цієї програми уже виконана, а друга близька до виконання.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19