| Назва: | Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 54,73 KB |
| Скачувань: | 25 |
Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить автопортретові націоналіста. Замість героїчного вчителя свого народу ми бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом. На місці наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків, звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психо¬логічні деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням уда¬ваного раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство справедли¬вості тільки заради того, щоб з'єднати докупи усі його лихоліття шля¬хом порушення ще більш нез'ясованих проблем
Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків на¬ціоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося припису¬вати доктринам переваги й недоліки, то ми мусили б нагада¬ти ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.
По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорсто¬кої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталіта¬ризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз'єднаного населен¬ня за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.
Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розроб¬ки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголо¬шували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної ево¬люції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, - її волюнтаризмом, де життя нації - це постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька органічна версія ґрунтується на принципі, згідно з яким нації володіють здатністю формувати долю шляхом істо¬ричних звершень національної волі.
Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX сто¬ліття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого мож¬на визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним ти¬пом урядування є національне самоврядування.
Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М'янмі, Паки¬стані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислу¬житися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.
Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зарод¬ковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск'є, а також німецьких романтиків і теперішніх аф¬риканських та азійських націоналістів нації становлять окремі при¬родні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.
З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:
1. Людство природним чином поділяється на нації;
2. Кожна нація має свій самобутній характер;
3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;
Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків на¬ціоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося припису¬вати доктринам переваги й недоліки, то ми мусили б нагада¬ти ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.
По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорсто¬кої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталіта¬ризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз'єднаного населен¬ня за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.
Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розроб¬ки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголо¬шували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної ево¬люції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, - її волюнтаризмом, де життя нації - це постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька органічна версія ґрунтується на принципі, згідно з яким нації володіють здатністю формувати долю шляхом істо¬ричних звершень національної волі.
Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX сто¬ліття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого мож¬на визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним ти¬пом урядування є національне самоврядування.
Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М'янмі, Паки¬стані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислу¬житися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.
Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зарод¬ковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск'є, а також німецьких романтиків і теперішніх аф¬риканських та азійських націоналістів нації становлять окремі при¬родні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.
З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:
1. Людство природним чином поділяється на нації;
2. Кожна нація має свій самобутній характер;
3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;
Новости загрузка новостей...