1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Протяжність кордону із Російською Федерацією є найбільшою з усіх українських кордонів, понад 54 відсотки експорту нашої держави зорієнтовано на російський ринок. Враховуючи складнощі політичного характеру така ситуація становить неабияку загрозу національній безпеці України. Після розвалу Радянського Союзу більшість підприємств перейшли до власності української держави із незамкненим виробничим циклом, потрапивши, таким чином, у пряму економічну залежність від суміжних чи постачальних підприємств т. зв. “близького зарубіжжя”. Для компенсації чи ліквідації такої залежності знадобилося чимало часу і значні економічні затрати. Крім того, на території Росії залишилася левова частка енергоресурсів, котрі раніше надходили в усі республіки СРСР, а на сьогодні і впродовж найближчих років є і будуть незаперечним аргументом зовнішньої політики Російської Федерації. Як і ядерна зброя, енергоносії допомагають Росії утримувати позицію жандарма субрегіону Східної Європи і постійно нагадувати світовому співтовариству, що вона є спадкоємицею супердержави, і претендувати на цю роль і надалі. Географічне положення, великодержавна ідеологія і традиція, енергетичний та військовий потенціал дозволяє північно-східному сусідові України, на відміну від неї, мати власну, не раз особливу точку зору на процеси світової політики, домагатися активної участі в них. Яскравим прикладом може бути російська співучасть у миротворчій місії НАТО та ООН у післявоєнному Косові за явного провалу російських ініціатив під час активної фази війни. Водночас Україна, котра першою подала на розгляд Ради Безпеки свої миротворчі пропозиції, майже демонстративно була позбавлена можливостей приєднатися до дій міжнародних сил в Югославії і отримала принизливий статус спостерігача.

Знову ж таки, на противагу Україні, Російська Федерація обрала військову доктрину, в основі якої є національні інтереси, підкріплені явно не оборонним ядерним потенціалом. Ці інтереси стосуються як найближчого оточення Росії, так і віддалених від неї субрегіонів і не раз входять у конфлікт із міжнародно визнаними правилами мирного співіснування та добросусідства. Для зміцнення обороноздатності і в пошуках альтернативної до військово-політичної структури Західної, а тепер вже й Центральної Європи, Російська Федерація домоглася створення на основі деяких колишніх радянських республік т. зв. Ташкентського пакту і через цю структуру принаймні, здатна реально впливати на забезпечення власних інтересів у Середній Азії. [Свого часу неабиякий переполох у світовій політиці викликала спроба Росії створити своєрідний “троїстий союз” із Китаєм та Індією, що могло б фактично повернути світ до біполярної системи, причому з явною перевагою на боці такого союзу. Значно менший ефект дала експлуатація ідеї панславізму на фоні Косовської кризи і символічне приєднання Югославії, проте і цей крок став важелем у руках російських політиків, з допомогою якого було здобуто чимало в напрямку визнання за Росією права на активну участь у світовій політиці в субрегіоні Балкан.]9 Можливо, цих прикладів достатньо для розуміння генеральної лінії зовнішньої політики Російської Федерації: вона ніколи не погодиться на статус нижчий, ніж супердержави, і для досягнення мети повернення собі цього статусу застосовуватиме всі наявні резерви і весь арсенал засобів.

Чіткій визначеності національних пріоритетів сприяє глибока монархічна і великодержавна традиція, втілена у міцній президентській владі, концентрації ключових функцій в його руках. Навіть у порівнянні із значно зміцненою президентською владою в Україні владні можливості російського президента є ширшими і десь навіть ближчими до можливостей пострадянських середньоазіатських президентів.

Безперечно, як політичний чи економічний партнер Росія є дуже важливою, проте складною державою. Одним із факторів, що ускладнюють співпрацю, є непрогнозованість зовнішньополітичних дій, їх не раз надмірна радикальність. Іншою проблемою є стійкість федеративного устрою багатонаціональної Росії в умовах економічної кризи. Як твердить світовий досвід, навіть при відносному демократичному федералізмі економічний фактор здатний відіграти досить значну роль у розвитку сепаратистської ідеї. На прикладі Чечні видно, що ефективного механізму нейтралізації таких віянь у арсеналі внутрішньої політики Росії немає.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19