| Назва: | Діяльність спрямована на захист політичних прав |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 20,03 KB |
| Скачувань: | 5 |
Ще раз це продемонстрував Другий з'їзд українського народного вчительства, що відбувався в Коломиї 22 вересня 1912 р. Адже серед його рішень було записано таке: “Закликаємо всю українську суспільність з її сеймовими і парламентськими заступниками, щоб після здобуття сеймової виборчої реформи й українського університету у Львові поставити на перше місце своєї політичної і законодавчої діяльності боротьбу за здобуття прав народній школі з вільним українським вчительством” [5].
Педагоги Буковини також критикували виборче законодавство, що на їхню думку та на думку переважної більшості населення краю було не демократичним, адже давало перевагу одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав. Саме тому українські вчителі підтримали націонал-демократичну течію в політичному русі. Найбільш яскравим прикладом цього була співпраця педагогів із прогресивним парламентським об'єднанням під назвою “Вільнодумний союз”, яке було створено 19 вересня 1903 р. [5]. Вчителі підтримали демократично настроєних депутатів, які представляли різні національності буковинського краю і серед найважливіших програмних засад яких були: реформа виборчого законодавства, ліквідація феодальних пережитків, що збереглися в краї, вирішення проблем, що стояли перед шкільництвом та багато іншого. Цим педагоги показали своє розуміння того, що необхідні кардинальні реформи в основних сферах суспільного життя. Українські освітяни 20 вересня 1903 р. на вічі всього буковинського вчительства висловили повну підтримку “Вільнодумному союзу” [6].
Після розпаду цього політичного союзу українських депутатів почали критикувати ті вчителі, що підтримували їх політичних противників. Внаслідок цього частина педагогів 6 серпня 1905 р. створила “Екзекутивний комітет руского учительства” на чолі з К. Даниляком, який повністю відмежувався від цієї критики. З цього приводу вчительська газета “Промінь” писала: “Все це вказує на політичну зрілість руского учительства, котре станову справу зуміло погодити із потребами загальнонародними” [7]. В свою чергу у 1905 р. зібрання українських вчителів Буковини ще раз продемонструвало свою прихильність “Вільнодумному союзові” [8].
Педагоги, що належали до ВОУУБ, обговорюючи виборчу реформу до Буковинського сейму, висловилися проти запровадження спеціальної “учительської курії”, як це пропонували освітяни, що належали до “Крайового екзекутивного комітету учительства”. Українські вчителі вважали, що вони повинні боротися за своє представництво в законодавчих органах в рівних умовах з усією інтелігенцією краю [9].
Співпраця вчителів із народовцями була ефективною, адже загальновизнаним є той факт, що українська народна школа стала справді національною завдяки позиції та діяльності політичних об'єднань та партій націонал-демократичного спрямування. Українські педагоги з одного боку, вітали такий стан речей, в першу чергу це стосувалося тих, що належали до товариства “Українська школа”. З іншого - критикували те, що національні інтереси з року в рік представляли одні й ті ж самі політики (С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші). Саме “Екзекутивний комітет руского учительства” та створена на його основі ВОУУБ стали в опозицію до такого стану справ у політичному житті Буковини [10].
Загалом, на відміну від галицького вчительства, яке тільки заявляло про свої політичні вимоги на початку ХХ століття, освітяни Буковини були тим соціальним прошарком, який завдяки своїй позиції міг реально впливати на демократизацію сучасних їм суспільних процесів та боротися за свої політичні права. Хоча дуже часто активна громадянська позиція педагогів викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. В. Сімович згадує: “Хто знає, передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народне вчительство для національної справи в нашому краю. Але ж таки задалеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самовпевненість, що ось, мовляв, ми, вчителі - підстава всього національного життя, так врізалась у свідомість загалу вчительства, що не так уже легко було з усім цим боротися” [11].
Впливати на політичне життя суспільства та відстоювати свої громадянські права українські педагоги немогли без співробітництва із політичними партіями. Адже тільки завдяки такій взаємодії суспільна позиція вчителів могла стати відома широкому загалу, ввійти до сфери великої політики.
У 1909 році товариство “Взаємна поміч” почало співпрацювати із Українською Національно-Демократичною партією (УНДП). Народний Комітет цієї партії видав брошуру “Наша школа в ярмі”, якою показав, що освітні питання є одним із найважливіших в програмі партії [12]. Слід сказати, що саме до УНДП належало найбільше українських вчителів Галичини. Набагато менше педагогів було в Українській Радикальній партії та незначна частина об'єднувалася навколо Української Соціал-Демократичної партії. У москвофільських партіях освітян майже не було.
Педагоги Буковини також критикували виборче законодавство, що на їхню думку та на думку переважної більшості населення краю було не демократичним, адже давало перевагу одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав. Саме тому українські вчителі підтримали націонал-демократичну течію в політичному русі. Найбільш яскравим прикладом цього була співпраця педагогів із прогресивним парламентським об'єднанням під назвою “Вільнодумний союз”, яке було створено 19 вересня 1903 р. [5]. Вчителі підтримали демократично настроєних депутатів, які представляли різні національності буковинського краю і серед найважливіших програмних засад яких були: реформа виборчого законодавства, ліквідація феодальних пережитків, що збереглися в краї, вирішення проблем, що стояли перед шкільництвом та багато іншого. Цим педагоги показали своє розуміння того, що необхідні кардинальні реформи в основних сферах суспільного життя. Українські освітяни 20 вересня 1903 р. на вічі всього буковинського вчительства висловили повну підтримку “Вільнодумному союзу” [6].
Після розпаду цього політичного союзу українських депутатів почали критикувати ті вчителі, що підтримували їх політичних противників. Внаслідок цього частина педагогів 6 серпня 1905 р. створила “Екзекутивний комітет руского учительства” на чолі з К. Даниляком, який повністю відмежувався від цієї критики. З цього приводу вчительська газета “Промінь” писала: “Все це вказує на політичну зрілість руского учительства, котре станову справу зуміло погодити із потребами загальнонародними” [7]. В свою чергу у 1905 р. зібрання українських вчителів Буковини ще раз продемонструвало свою прихильність “Вільнодумному союзові” [8].
Педагоги, що належали до ВОУУБ, обговорюючи виборчу реформу до Буковинського сейму, висловилися проти запровадження спеціальної “учительської курії”, як це пропонували освітяни, що належали до “Крайового екзекутивного комітету учительства”. Українські вчителі вважали, що вони повинні боротися за своє представництво в законодавчих органах в рівних умовах з усією інтелігенцією краю [9].
Співпраця вчителів із народовцями була ефективною, адже загальновизнаним є той факт, що українська народна школа стала справді національною завдяки позиції та діяльності політичних об'єднань та партій націонал-демократичного спрямування. Українські педагоги з одного боку, вітали такий стан речей, в першу чергу це стосувалося тих, що належали до товариства “Українська школа”. З іншого - критикували те, що національні інтереси з року в рік представляли одні й ті ж самі політики (С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші). Саме “Екзекутивний комітет руского учительства” та створена на його основі ВОУУБ стали в опозицію до такого стану справ у політичному житті Буковини [10].
Загалом, на відміну від галицького вчительства, яке тільки заявляло про свої політичні вимоги на початку ХХ століття, освітяни Буковини були тим соціальним прошарком, який завдяки своїй позиції міг реально впливати на демократизацію сучасних їм суспільних процесів та боротися за свої політичні права. Хоча дуже часто активна громадянська позиція педагогів викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. В. Сімович згадує: “Хто знає, передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народне вчительство для національної справи в нашому краю. Але ж таки задалеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самовпевненість, що ось, мовляв, ми, вчителі - підстава всього національного життя, так врізалась у свідомість загалу вчительства, що не так уже легко було з усім цим боротися” [11].
Впливати на політичне життя суспільства та відстоювати свої громадянські права українські педагоги немогли без співробітництва із політичними партіями. Адже тільки завдяки такій взаємодії суспільна позиція вчителів могла стати відома широкому загалу, ввійти до сфери великої політики.
У 1909 році товариство “Взаємна поміч” почало співпрацювати із Українською Національно-Демократичною партією (УНДП). Народний Комітет цієї партії видав брошуру “Наша школа в ярмі”, якою показав, що освітні питання є одним із найважливіших в програмі партії [12]. Слід сказати, що саме до УНДП належало найбільше українських вчителів Галичини. Набагато менше педагогів було в Українській Радикальній партії та незначна частина об'єднувалася навколо Української Соціал-Демократичної партії. У москвофільських партіях освітян майже не було.
Новости загрузка новостей...