1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Згідно з Конституцією України (ст. 103) Президент України обирається народом терміном на 5 років. Організаційно він самостійний і не належить ні до однієї з гілок влади, але намагається забезпечити їх узгоджене функціонування. Президент тісно взаємодіє із законодавчим органом - йому належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, має широкі повноваження у сфері виконавчої влади. Він має право формувати уряд, призначати його членів, призначати на вищі державні та військові посади, розпоряджатися фінансами, давати прямі вказівки державним структурам, міністерствам... Водночас ця влада має бути строго підпорядкована закону, оскільки широкі державні повноваження, зосереджені в руках президента республіки приховують в собі передумови авторитарного, цілковитого одноосібного владарювання. У демократичних державах існують механізми й інституції врівноваження, обмеження повноважень президента, які дають змогу запобігти надмірній конкретизації влади в одних руках. Головними серед них є парламент і конституційний суд. Важливим чинником обмеження президентської влади є його виборчий статус.

Від способу обрання глави держави залежить авторитетність цієї посади, з іншого боку - її лейтимність.

У світовій практиці існують різні способи обрання президента. Безпосередньо громадянами (“прямий мандат”) президента обирають в Австрії, Бразилії, Польщі, Росії; колегією виборщиків - в Аргентині, США, Філіппінах; парламентом - у Греції, Ізраїлі, Лівані, Туреччині.

В Україні глава держави володіє “прямим мандатом”, він виступає гарантом державної єдності і незалежності, територіальної цілісності, представляє Україну в міжнародних відносинах.

Управління справами в державі на всіх її рівнях може здійснюватись трьома різними способами:

а) через так звану “відомчу вертикаль”, коли міністерства та інші центральні органи діють через підпорядковані їм відповідні територіальні установи в областях, районах;

б) коли місцевим життям суспільства управляють безпосередні намісники центрального уряду (такий тип врядування, наприклад, існував в Україні з березня 1992 року до червня 1994 року, коли в області, райони та міста Київ і Севастополь були призначені представники Президента України, що управляли місцевими органами врядування, як адміністративними установами);

в) через систему органів місцевого самоврядування. Уряд та підпорядковані йому міністерства та відомства є інституціями врядування загальнодержавного рівня, діють у масштабах всієї країни. Іншою складовою системи державного врядування, своєрідною інфраструктурою державної влади є органи місцевої влади. Їх специфічність полягає в безпосередній причетності до життя громадян, до громадського суспільства.

Головна проблема в організації та здійсненні місцевої влади в країні полягає в необхідності поєднувати два протилежні начала державно-централізоване й муніципальне. Державна “вертикаль” має забезпечувати, гарантувати задоволення загальнонаціональних потреб та ін тесів, домагатися додержання законів. Цю функцію виконують служби центрального уряду на місцях, агенти центральної влади. Разом із тим центральна влада не повинна утискувати ініціативи самодіяльність місцевого самоврядування. Така самостійність, певна незалежність місцевої влади від центральних державних органів є ознакою її муніципального влаштування.

Становленню муніципального самоврядування в Європі значною мірою сприяла практика магдебурзького права, феодального міського права, за яким середньовічні міста звільнялися від управління і суду феодалів. Норми магдебурзького права визначили і закріпляли право окремих верств міського населення - купців, міщан, ремісників; регулювали порядок обрання й діяльності органів місцевого самоврядування; упорядковували відносини торгівлі, успадкування, визначали покарання за певні види злочинів.

В Україні магдебурзьким правом володів Львів. На початку XV ст. Магдебурзьке право було надане Києву. Тут створено орган самоврядування міста - магістрат, який відав адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими, судовими справами. Керували магістратом виборні, війт і бургомістр, шість радників і шість засідателів.

У Росії у ІІ половині XIX ст. ключовою ланкою місцевого самоврядування були земства. Після реформи 1864 року на місцях створюються губернські й повітові земські зібрання, як розпорядчі органи управи. Земства відали улаштуванням доріг, страхуванням майна, добродійними й лікувальними закладами, початковою освітою, організацією пошти. Земства діяли на своїй території цілком самостійно, однак не могли втручатися у справи, що належали до кола урядових установ або станових властей.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11