1 2

Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.

Там же, в еміграції В. Липинський із своїми прибічниками засновує партію “Український союз хліборобів – державників” (УСХД), видає часопис “Хліборобська Україна”, де друкуються його славнозвісні “Листи до братів-хліборобів”, з висловлюваними в них консервативно-монархічними ідеями відтворення гетьманату. У 1926 р. Липинський переїздить до Берліна для роботи в Українському науковому інституті, що був під патронатом прихильників гетьмана Скоропадського. Політичні розбіжності з останніми з часом спонукають його повернутися у Відень, а далі й до розпуску УСХД. У Відні він завершує монографію “Теорія управління”, яка сьогодні вважається втраченою. Суперечності В.Липинського з П. Скоропадським були пов’язані з їх різною орієнтацією на моделі монархізму: європейського, конституційного (як в Англії), та східного, деспотичного (як у Росії). Гетьман схилявся до східної моделі, що було не прийнятним для Липинського.

В.Липинський прагне створити нову організацію – “Братство українських класократів - монархістів”, пише програмну статтю для “Збірника хліборобської України”, що вийшла друком вже після смерті. Помер він у санаторії біля Відня у 1931р.

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтелігенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.

Ідею незалежності В. Липинський обстоював ще з юнацьких років, виділяючись серед інших представників української політичної думки певною консервативністю і прихильністю до гетьманського періоду в історії України.

Аналізуючи політику Б. Хмельницького, її досягнення та прорахунки, вчений доходить висновку, що Хмельницький прагнув створити незалежну гетьманську державу, але цьому заважали ідеї й хаос в політиці, брак організації і дисципліни.

Отже, В. Липинський на аналізі державного досвіду гетьмансько-козацьких часів і високої етнічної культури хліборобської спільноти будує власну політичну концепцію української державності.

1 2