| Назва: | Етнонаціональні відносини й національна політика |
| Розмiр: | 17,21 KB |
| Надіслав(ла): | Unknown |
| Опис: | 17,2 k |
| Скачувань: | 4222 |
Отже, існують два поняття нації. Перше — це нація-дер¬жава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге — нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поля¬ки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства Укра¬їни). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене ста¬лінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-полі¬тичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відпо¬відає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, те¬риторія, господарські зв'язки і культура виступають не озна¬ками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, пси¬хологічному самовизначенні.
Нація — політичне, державко організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердясв (1874—1948). Він писав, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні держав¬ним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Найбільше рації мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності і е національною сві¬домістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державність не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утво¬рити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й по¬калічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченого, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.
Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді¬яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма¬гань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер¬ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших му¬ках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти¬мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра¬щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри¬валий, високо здатний до організації, до громадської солідар¬ності...»
За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук¬раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо¬нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли¬ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку¬вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фак¬тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед наці¬ональним; знищення національного гноблення пов'язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію на¬станови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і анта¬гонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на¬ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває пробле¬ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да¬ному разі націоналізм є основоположним політичним принци¬пом державного устрою більшості країн світу. Тому з націона¬лізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переконався світ, коли націоналізм трьох неве¬ликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.
За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене ста¬лінське тлумачення: це така спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-полі¬тичних і духовних інтересів... Таке визначення нації не відпо¬відає дійсності. Чимало політологів стверджують, що мова, те¬риторія, господарські зв'язки і культура виступають не озна¬ками нації, а лише сприятливими умовами її формування і розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, пси¬хологічному самовизначенні.
Нація — політичне, державко організований народ.
Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердясв (1874—1948). Він писав, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні держав¬ним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Найбільше рації мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності і е національною сві¬домістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менш, ніж покоління сучасні. М. Бердяєв зазначав, що державність не є певною ознакою буття нації. Але будь-яка нація прагне утво¬рити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.
І те, що єврейський народ постійно мандрував, зламало й по¬калічило його душу, він ображений на свою історичну долю. На думку російського вченого, сіонізм — це пристрасна мрія євреїв про свою державність.
Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді¬яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма¬гань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер¬ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших му¬ках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти¬мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра¬щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри¬валий, високо здатний до організації, до громадської солідар¬ності...»
За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук¬раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо¬нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли¬ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку¬вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фак¬тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед наці¬ональним; знищення національного гноблення пов'язувалось із розгортанням світової революції, передбачало реалізацію на¬станови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і анта¬гонізм націй». Одначе світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні на¬ціональних інтересів інтернаціональним, а в їхньому узгодженні.
У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває пробле¬ма націоналізму, що вивчається спеціальними науками: етно-політологією та етносоціологією. Вони розглядають націоналізм не лише в негативному плані, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. У да¬ному разі націоналізм є основоположним політичним принци¬пом державного устрою більшості країн світу. Тому з націона¬лізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба буде марною та безперспективною. У цьому ще раз переконався світ, коли націоналізм трьох неве¬ликих країн Балтії — Литви, Латвії, Естонії започаткував крах СРСР.
Новости загрузка новостей...