1 2 3 4 5

1. Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт¬них підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядку¬вання у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здат¬на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене¬джерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич¬ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав¬них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз¬них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: при¬мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж¬но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз¬няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марк¬систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс¬плуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль¬шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре¬сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо¬гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма¬сової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використо¬вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо¬ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис¬ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на¬в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су¬спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо¬ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору¬шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед¬бачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су¬спільством законної влади (легітимності), може бути раціо¬нальною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради¬ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су¬часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха¬ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ¬но-патріотичний .

Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради¬ційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання винят¬кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про¬блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви¬магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве¬сти до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан¬ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе¬ми права.

Легітимність на засадах участі передбачає обгрунту¬вання ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі¬тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

1 2 3 4 5