| Назва: | Земельні реформи в зарубіжних країнах. |
| Розмiр: | 31,1 KB |
| Надіслав(ла): | Luctuosa |
| Опис: | Академія муніципального управління, оцінка "5" /реферат/ |
| Скачувань: | 1111 |
У китайській правовій доктрині послідовно відстоюється погляд на соціальну природу колективної земельної власності як однотипної з державною власністю. При цьому ні на політичному рівні, ні в наукових дискусіях не обговорюється питання про можливість визнання колек¬тивної земельної власності як різновиду приватної власності. Відпо¬відно до цього вирішується питання про те, кому саме належить колек¬тивна земельна власність: членам колективної організації або колек¬тивного сільськогосподарського підприємства? Закон «Про управління землею» (ст. 8) визнає власниками земельних ділянок, що використову¬ються для сільськогосподарських цілей, сільські сільськогосподарські виробничі кооперативи й інші колективні господарські організації. Водночас на місцях такі колективні господарські організації можуть бу¬ти не організовані. У таких випадках як суб'єкт права колективної влас¬ності на землю виступає низовий орган місцевого самоврядування — Комітет сільського населення, що виконує функції управління по від¬ношенню до землі, що знаходиться в колективній власності.
Отже, Закон не визнає суб'єктами права власності ні товариства, що об'єдналися в кооперативи, ні так звані двох'ярусні господарства, що за¬безпечують різноманітними видами платних виробничих і постачаль¬ницьких послуг кожний підрядний двір, незважаючи на те, що землі, які використовуються для сільськогосподарської діяльності, закріплюються за ними. У вирішенні цієї проблеми китайські юристи пропонують вихо¬дити з необхідності встановлення такого правового режиму сільськогос-подарських земель, який би дозволив, з одного боку, забезпечити стій¬кість землекористування членів виробничих бригад, що реформуються в товариства і кооперативи, з іншого боку — виявляти обачність при пере¬розподілі землі, не допускаючи при цьому сплеску «пошесті комунізації, створення горезвісних сільських комун». Китайський законодавець прагне до того, щоб по можливості зрівняти кількісно розміри землеко-ристувань селянських господарств, надати їм більш широкі земельні права, господарську автономію, що дозволяє самостійно здійснювати обробіток землі та господарське освоєння нових земельних ділянок.
Порівняльний аналіз земельного законодавства показує, що пра¬вові засоби, які забезпечують раціональне використання й охорону землі як специфічної умови всякої діяльності і головного засобу вироб¬ництва, у Китаї і країнах Східної Європи різні. Принципово різні та¬кож підходи законодавця східноєвропейських країн і Китаю до вирі¬шення зазначеної проблеми. Законодавець східноєвропейських країн пішов по шляху скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватного землеволодіння, поступового формування зе¬мельного ринку, розвитку підприємливості і підприємництва, ринко¬вих зв'язків сільського господарства. Китайський законодавець відмо¬вився від приватизації землі в будь-якій формі, висуваючи на перший план збереження колективної власності на землю як основу для всебіч¬ного, раціонального й ефективного використання земельних ресурсів у рамках ринкових аграрних відносин, що розвиваються.
Відмінності в підходах до вирішення проблеми зміцнення системи землекористування селян аніскільки не применшують цінності набуто¬го Китаєм досвіду в правовому забезпеченні збереження і раціонально¬го використання землі, що має позитивне значення для реформування сільського господарства тих країн СНД, у яких земельні ділянки визна¬ються об'єктом права власності колективних сільськогосподарських підприємств.
Перетворення земельної власності та землекористування в країнах Латинської Америки
У рамках третьої юридичної моделі реформування сільського гос¬подарства здійснюються правові зміни у відносинах земельної власно¬сті в латиноамериканських країнах, правову основу яких складає спеціальне законодавство про земельні реформи, яке розвивається у взаємо¬зв'язку з цивільним законодавством, що встановлює приватноправо¬вий режим земельної власності, межі державного втручання в регулю¬вання діяльності земельного власника, що закріплюють інші норми про експропріацію нерухомості, про сільськогосподарську оренду, про заставу сільськогосподарської нерухомості тощо, які стосуються землі.
Класичні приклади переходу до нового земельного ладу, засновано¬го на принципах і ідеалах Уругвайської Декларації 1961 р., представля¬ють собою Цивільний кодекс Болівії 1972 р., Цивільний кодекс Коста-Ріки 1975 р. і Цивільний кодекс Перу 1984 р.
Отже, Закон не визнає суб'єктами права власності ні товариства, що об'єдналися в кооперативи, ні так звані двох'ярусні господарства, що за¬безпечують різноманітними видами платних виробничих і постачаль¬ницьких послуг кожний підрядний двір, незважаючи на те, що землі, які використовуються для сільськогосподарської діяльності, закріплюються за ними. У вирішенні цієї проблеми китайські юристи пропонують вихо¬дити з необхідності встановлення такого правового режиму сільськогос-подарських земель, який би дозволив, з одного боку, забезпечити стій¬кість землекористування членів виробничих бригад, що реформуються в товариства і кооперативи, з іншого боку — виявляти обачність при пере¬розподілі землі, не допускаючи при цьому сплеску «пошесті комунізації, створення горезвісних сільських комун». Китайський законодавець прагне до того, щоб по можливості зрівняти кількісно розміри землеко-ристувань селянських господарств, надати їм більш широкі земельні права, господарську автономію, що дозволяє самостійно здійснювати обробіток землі та господарське освоєння нових земельних ділянок.
Порівняльний аналіз земельного законодавства показує, що пра¬вові засоби, які забезпечують раціональне використання й охорону землі як специфічної умови всякої діяльності і головного засобу вироб¬ництва, у Китаї і країнах Східної Європи різні. Принципово різні та¬кож підходи законодавця східноєвропейських країн і Китаю до вирі¬шення зазначеної проблеми. Законодавець східноєвропейських країн пішов по шляху скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватного землеволодіння, поступового формування зе¬мельного ринку, розвитку підприємливості і підприємництва, ринко¬вих зв'язків сільського господарства. Китайський законодавець відмо¬вився від приватизації землі в будь-якій формі, висуваючи на перший план збереження колективної власності на землю як основу для всебіч¬ного, раціонального й ефективного використання земельних ресурсів у рамках ринкових аграрних відносин, що розвиваються.
Відмінності в підходах до вирішення проблеми зміцнення системи землекористування селян аніскільки не применшують цінності набуто¬го Китаєм досвіду в правовому забезпеченні збереження і раціонально¬го використання землі, що має позитивне значення для реформування сільського господарства тих країн СНД, у яких земельні ділянки визна¬ються об'єктом права власності колективних сільськогосподарських підприємств.
Перетворення земельної власності та землекористування в країнах Латинської Америки
У рамках третьої юридичної моделі реформування сільського гос¬подарства здійснюються правові зміни у відносинах земельної власно¬сті в латиноамериканських країнах, правову основу яких складає спеціальне законодавство про земельні реформи, яке розвивається у взаємо¬зв'язку з цивільним законодавством, що встановлює приватноправо¬вий режим земельної власності, межі державного втручання в регулю¬вання діяльності земельного власника, що закріплюють інші норми про експропріацію нерухомості, про сільськогосподарську оренду, про заставу сільськогосподарської нерухомості тощо, які стосуються землі.
Класичні приклади переходу до нового земельного ладу, засновано¬го на принципах і ідеалах Уругвайської Декларації 1961 р., представля¬ють собою Цивільний кодекс Болівії 1972 р., Цивільний кодекс Коста-Ріки 1975 р. і Цивільний кодекс Перу 1984 р.
Новости загрузка новостей...