Головна Головна -> Реферати українською -> Право -> Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах

Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах

Назва:
Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
17,24 KB
Завантажень:
49
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0



Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4 
Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали матеріально-правової сили за давністю. “Руська правда” в усіх своїх редакціях прямо заперечувала давність. Так ст.28 “Про тяжу” передбачала: “Якщо необережний набувач, у якого власник витребував свою річ через суд, в майбутньому зустріне людину, що продала йому крадену річ, він має право стягнути з продавця свої гроші, незалежно від того, скільки часу минуло” [9, c.142]

В Україні інститут давності в цивільних правовідносинах бере свій початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року, який діяв на Західноукраїнських землях. У статуті виявлено 8 статей, присвячених праву давності. Ці статті розміщені непослідовно і мають казуальний стиль викладу. Якщо наступні правові документи, в яких давалася регламентація давності, мали загальний стиль викладу і містили перелік вимог, що їх давність не стосувалася, то статут короля Казимира, навпаки, згадував лише про ті вимоги, на які давність поширювалася. Зокрема, Віслицьким статутом встановлювалася 30-річна давність для викупу маєтків, що перебували в заставі; 6-річна давність – для витребування майна вдови; 2-річна давність – для звернення із скаргою на самовільне зведення плотів у чужому маєтку; давність тривалістю в 3 роки і 3 місяці – для витребування у колишніх опікунів дітьми, що вийшли з-під опіки; 4-річна давність – для витребування позикодавцем своїх грошей у боржника [1, с.10].

Статут 1347 року передбачає вже окремі елементи набувної давності, хоча такою її ще не називає. Так особа, яка придбала маєток, не сплативши повної його вартості, і проволоділа спокійно цим маєтком 3 роки і 3 місяці, не могла звернутися з позовом про його повернення попередньому власнику. Очевидно, що автори цього законодавчого акту розглядали спокійне володіння маєтком протягом встановленого законом строку за умови часткової оплати його вартості як підставу виникнення права власності у набувача та припинення права власності у відчужувача.

Немає у Віслицькому статуті загальних правил про початок перебігу, зупинення, перерву, а також поновлення строків давності.

На відміну від свого джерела – Віслицького статуту, Литовські статути, що мали застосування на більшій частині України, характеризуються загальним стилем викладу норм про давність і дають їй власну назву – “земська давність”. “Кожен, хто кому-небудь на що-небудь дав лист або зробив запис при належному засвідченні або перед відповідною посадовою особою, а той кому записано мовчав протягом 10 років і не користувався записом, такі записи після спливу 10-річної давності не повинні мати жодної сили. Однак, якщо б хто-небудь протягом земської давності звернувся з позовом, а мовчанням не втратив свого права, тоді він не втрачає його за давністю” [10, c.138]. Отже, Литовським статутом 1529 року вже передбачалася така підстава для перерви земської давності, як звернення з позовом до суду.

Литовські статути містили також окремі правила початку перебігу земської давності. Згідно з п.18 розділу І Литовського статуту 1529 року, перебіг земської давності для неповнолітніх починався з моменту досягнення ними повноліття, а для осіб, які перебували за межами держави – з моменту повернення на свою територію.

Особливістю Литовських статутів було й те, що вони покладали тягар доведення правомірності володіння за земською давністю на особу, яка на давність посилалася. Отже, Литовські статути ще не розрізняли позовної і набувної давності, які охоплювалися єдиною – земською давністю. У той же час Третім Литовським статутом 1588 року була встановлена 10-річна давність для витребування нерухомого майна та грошей, які присуджували особі за рішенням суду. Тобто мова йшла про давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку – виконавчу давність.

“Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року запровадили різні тривалості давності залежно від виду майна, що було предметом спору. “Коли б хто-небудь хотів витребувати через суд належні йому за яким-небудь природним або набутим правом маєтності, людей або будь-які нерухомі речі, той повинен, не промовчуючи 10 років, за цим майном правно звернутися. Якщо ж без будь-яких поважних причин і перешкод, за таким майном нікуди не звертаючись, претензій спірній стороні не направляючи, цю десятирічну земську давність промовчав, то вже вічно мовчати буде, і майна того витребувати за жодним правом та через жоден суд не може. А відносно рухомих речей, зокрема: грошей, золотого та срібного посуду, худоби та будь-якого іншого рухомого майна, що належить особі за правом спадкування чи іншим правом давність минає після трьох років”[6, c.170]

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4 



Реферат на тему: Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах

BR.com.ua © 1999-2016 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок