| Назва: | Романо-германська правова система |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 59,39 KB |
| Скачувань: | 143 |
За романо-германською правовою доктриною закони поділяються на конституційні (писані закони, що складають основу правової системи – Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р. та інші) і звичайні (кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм). Конституційні закони мають пріоритет щодо інших. Їх верховенство забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Конституційним законам властивий особливий порядок їх прийняття, зміни та скасування, що передбачає згоду на те кваліфікованої частини депутатів. Їх особливий авторитет виражається у встановленні контролю над конституційністю інших законів. Причому органи цього контролю і його способи можуть бути різноманітними.
Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.
Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об’єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння” для інших норм даних галузей.
Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.
Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.
Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.
Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. „Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – „міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту” – не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році”.[11]
Французькі і німецькі юристи в теорії мають різне відношення до звичаю. Французькі юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як ми разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії і Італії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XIX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд.
Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов’язки – критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?
Формулювання законів здійснюється за двома стилями: закони подаються або в доступній для всіх громадян формі або ж у вигляді, зрозумілому лише для спеціалістів-юристів.
Важливе місце серед звичайних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право має своєю метою не зовнішнє об’єднання та систематизацію нормативного матеріалу (інкорпорацію); а об`єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, поєднання окремих норм, їх кооперацію (кодифікацію). Кодекси мають галузевий характер і виступають свого роду „центрами тяжіння” для інших норм даних галузей.
Загальні норми міжнародного права мають суттєву перевагу перед внутрішньодержавними законами.
Окрім законів, в країнах романо-германської правової системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Значна частина з них створюється на основі делегованої правотворчості, а їх значення та роль в правовому регулюванні передбачаються повноваженнями, органів, що їх видали. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, але їх кількість велика і тому, особливо в тих країнах, де немає чіткої системи контролю за їх прийняттям. Вони мають суттєвий вплив не тільки на організаційні відносини, що виникають всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.
Наступним джерелом романо-германського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону.
Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Наприклад, це спостерігається у Нідерландах і стосується головним чином ведення торгівельних операцій. „Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – „міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту” – не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році”.[11]
Французькі і німецькі юристи в теорії мають різне відношення до звичаю. Французькі юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як ми разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії і Італії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XIX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд.
Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов’язки – критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?
Новости загрузка новостей...