| Назва: | Романо-германська правова система |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 59,39 KB |
| Скачувань: | 143 |
Чому ж сьогодні, коли розум наш досяг розквіту і править світом, не створити зразкове право університетів, доповнене і уточнене школою природного права, діючим реальним правом, що використовується на практиці різними націями? З цієї точки зору школа природного права вперше робить переворот в історії, намагаючись зробити діючим ідеальне право університетів. Можна сказати, що вперше виник і інтерес до позитивного права. Вперше також стало допускатися, що суверен може створювати право. Але, вважалось, що ці повноваження надаються суверену для закріплення принципів природного права. На думку філософів, тут справа в створенні кодексів, що відповідають природі, санкціоновані розумом і гарантовані свободою. Але ж, отримавши такі повноваження влада може відступитись від встановленої цілі, законодавець може використати її для змін основ суспільства, не піклуючись про „природні права”.
Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.
Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.
Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.
Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.
В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.
Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.
Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.
Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.
Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.
В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.
Новости загрузка новостей...