| Назва: | Джерела галузі конституційного права |
| Розмiр: | 12,7 KB |
| Надіслав(ла): | Unknown |
| Опис: | 13 k |
| Скачувань: | 4713 |
1. Поняття про джерела конституціного права.
Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо¬відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри¬дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле¬виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри¬дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви¬чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.
У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро¬зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.
Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, -санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра¬жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив¬ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори¬стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже¬рело права чи юридичне.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико¬ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк¬тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад¬ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра¬вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за¬гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу¬ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк¬тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).
Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор¬ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор¬ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри¬дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди¬зація права органами державної влади і управління шля¬хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.
Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк¬ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоваие право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).
Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма¬тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор¬мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико¬ристовується в Україні взагалі.
Юридичні нормативні акти — це рішення компетент¬них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо¬вують юридичні норми в односторонньому вольовому по¬рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.
Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз¬годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри¬дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).
Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо¬відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри¬дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле¬виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри¬дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви¬чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін.
У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро¬зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.
Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, -санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра¬жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив¬ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори¬стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже¬рело права чи юридичне.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико¬ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк¬тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад¬ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра¬вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за¬гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу¬ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк¬тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).
Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор¬ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор¬ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри¬дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди¬зація права органами державної влади і управління шля¬хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.
Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк¬ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоваие право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти).
Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма¬тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор¬мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико¬ристовується в Україні взагалі.
Юридичні нормативні акти — це рішення компетент¬них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо¬вують юридичні норми в односторонньому вольовому по¬рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.
Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз¬годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри¬дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).
Новости загрузка новостей...