| Назва: | Ораторство Демосфена |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 10,42 KB |
| Скачувань: | 22 |
Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.
Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:
діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;
ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;
софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.
Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.
Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.
Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сицилійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів.
Список використаної літератури
«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.
Вінничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва, “Высшая школа”, 1988, 496 с.
М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;
Історія стародавнього світу. – к., 1989.
Історія красномовства. – к., 2000.
Кузишин О.П., “Історія Древньої Греції”, М., 1986р.
Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О., – Львів: Світ, 1994р.
С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
Тронський І.М., “Історія античної літератури” Л., 1957р.
Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:
діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;
ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;
софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.
Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.
Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.
Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сицилійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів.
Список використаної літератури
«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.
Вінничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва, “Высшая школа”, 1988, 496 с.
М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;
Історія стародавнього світу. – к., 1989.
Історія красномовства. – к., 2000.
Кузишин О.П., “Історія Древньої Греції”, М., 1986р.
Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О., – Львів: Світ, 1994р.
С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
Тронський І.М., “Історія античної літератури” Л., 1957р.