1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

У Посланні апостола Павла до Тимофія мовиться: “Єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік” (1 Тім. 3, 2). Така практика існувала впродовж перших століть. Поступово (приблизно до VI століття) на Сході затвердився звичай безшлюбності єпископату. При візантійському імператорові Юстініані Великому всі єпископи стали обов'язково безшлюбними (не ченцями, а саме безшлюбними). І тільки потім, значно пізніше, стало так, що в єпископи може бути рукопокладений тільки чернець. У стародавній Церкві, як і у нас зараз, для дияконів і священиків до хіротонії вирішувався перший і єдиний брак.

На Заході із самого початку брак духівництва не вважався нормою. Там розповсюдилася психологія гасіння браком, на шлюбний союз стали дивитися як на щось нечисте, особливо стосовно священнослужителів. На Сході теж існувала така думка, але вона була знехтувана Соборами стародавньої Церкви. Помісний Собор в місті Гангри, а потім і Трулльській Собор прийняли спеціальні правила - канони, в яких мовиться, що, якщо хто відпускає дружину свою або чоловіка свого не по прагненню до чистоти і благочестивого життя, а унаслідок гнушіннябраком, такий, якщо священик, - та буде вивержений з сану, а якщо мирянин - та буде відлучений. Або якщо хто не бажає приймати Причащання у одруженого священика, тому що гребує їм, якщо живе в браку, то такий, якщо пресвітер, - та буде вивержений, а якщо мирянин - та буде відлучений.

Відношення до браку як до чогось що поганить людину стародавня Церква рішуче не прийняла. Проте на Заході воно поступово зміцнювалося і привело до визнання всецілого обов'язкового целібату.

Рукоположення у католиків зберігається. Єдина відмінність в тому, що рукоположення єпископа у них здійснюється одним єпископом, а в Православній Церкві - не менше ніж двома. А інше за формою достатньо схоже.

Дияконів у католиків майже не залишилося. Вони формально признаються, але чин дияконського служіння при здійсненні католицького богослужіння не потрібний. Сан диякона для католиків - це просто сходинка: присвячувальний на 10 хвилин рукополагається в диякона, щоб після цього стати пресвітером. Фактично ж диякон відсутній, як у нас фактично відсутній іподиякон (окрім тих, хто служить при єпископові). Проте у нас кожен, хто рукопологається в диякона, спочатку посвячується в читця (тобто іподиякона) і якийсь час, поки він стоїть і чекає дияконської хіротонії, буває іподияконом. Приблизно так само у католиків відбулося з дияконським служінням.

Католики учать, що гріхи підрозділяються на ті, що прощаються і на смертні. Попутно необхідно відмітити, що в деяких наших молитвениках, виданих в XX столітті або західного видання, є переліки “Сім смертних гріхів” або що-небудь подібне. Всі ці списки – по сім, по вісім і по дев'ять – благополучно перекочували до нас з католицьких книжок.

Який гріх називали смертним святі батьки? Не формально якийсь визначений: скажімо, крадіжка або вбивство. Ісаак Сирін писав: “Гріх до смерті є той, якщо хто, согрішивши, в нерозкаяні перебуває”. Тобто смертним гріхом є той, в якому людина не розкаюється. Він може бути по видимості і дрібним. Але якщо дрібна пристрасть міцно прив'язує людину до землі і душа перебуває в нерозкаяні, то і невеликий на перший погляд гріх може виявитися згубним для душі.

Святі батьки не ділять гріхи за якими-небудь зовнішніми ознаками на

смертні і на простимі. У католиків же таке ділення є. Окрім цього кожен гріх ділиться на два складових його елементу: провина гріха і покарання за гріх.

У чому ж особливість католицького вчення про сповідь?

У хрещенні людині прощаються всі гріхи: і смертні, і простимі: і відносно провини, і відносно покарання. Тобто в хрещенні людині прощається все.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10