1 2 3 4 5

Він повернувся з Візантії тільки у 1308 р. У 1310 р. мало не загинув під час усобиці за брянський престол. І у тому ж році за доносом тверського єпископа Андрія, за яким стояв той же князь Михайло Ярославич, Петро був звинувачений у симонії, тобто продажі за гроші церковних санів, але був виправданий на помісному соборі у Переяславі Заліському патріаршими післанцями (1216, с.236-253). А далі, утвердившись на митрополичому престолі і отримавши від хана Узбека у 1313 р. ярлик, Петро поступово прийняв сторону московських князів у їх суперництві з тверськими за престол великих князів володимирських. Ця обставина, а також те, що, прибувши у 1326 р. в Москву на похорони князя Юрія Даниловича, вбитого в Орді тверським князем Дмитром Михайловичем, митрополит затримався там, брав участь у закладенні нового Успенського собору, захворів і помер, було використано новим московським князем Іваном Калитою. 21.12.1326 р. митрополита було поховано між фундаментами закладеного собору. Перед смертю митрополит залишив свої гроші тисяцькому Протасію, зобов'язавши витратити їх на будівництво собору. Хоронив його земляк луцький єпископ Феодосій, який приїхав до митрополита у церковних справах. Вже через 20 днів біля могили почалися різноманітні чуда (виздоровів юнак, які мав слабі руки від народження, потім горбун і сліпий), а у 1327 р. собор у Володимирі канонізував митрополита Петра, що було визнано Константинополем у 1339 р. Поступово була сформована легенда про митрополита Петра як предвісника і основоположника Московської держави. Чуда на могилі святого продовжувалися і після канонізації з 1348 р. до 1416 р. Біля його раки почали ставити всіх наступних митрополитів. До 1472 р. в Успенському соборі з'явилася величезна житійна ікона самого митрополита Петра з 19 клеймами, в яких розміщено різні епізоди з життя святого (954, табл.62-65). Взагалі іконографія Петра (у білому клобуці з шестикрилим серафимом на колі, з густою напікруглою бородою, римським носом, з двома піднятими пальцями лівої руки і книгою у правій руці) остаточно склалася у першій половині XV ст. Збереглися вишите зображення митрополита на малому саккосі митрополита Фотія і пелені-покрові дружини московського князя Семена Гордого Марії (цим покровом закривалася рака з останками святого), поясна ікона з трапезної Отроча монастиря, велика деїсусна ікона митрополита роботи московського майстра, яка нині зберігається у ДТГ.

Московські князі використали особу митрополита Петра для ідеологічного обгрунтування зверхності Москви над іншими князівствами. З часів Фотія (1408-1431 рр.) це їм вдалося повністю. Митрополити фактично стають митрополитами московськими. Останній з них Ісидор (1436-1458 рр.), який прийняв Флорентійську унію, мав вплив на землі, які знаходилися в орбіті Великого князівства Литовського.

У 1331 р. знову відроджується галицька митрополія очолена митрополитом Гаврилом. Одночасно у 1331 р. бачимо у Луцьку митрополита Феогноста (1327-1353 рр.), який зупинився тут надовший час, владнуючи справи православної церкви в українських і білоруських землях. Зверхність Феогноста визнавали чернігівські, полоцькі і смоленські князі. У сфері впливу Галицько-Волинської держави церква підпорядковувалася наступному галицькому митрополитові Федору (1337-1347 рр.). На Волині на перші ролі висунулися луцькі єпископи. Зрозуміло, що однією з причин був перехід столиці Волині з Володимира до Луцька. Закріплюючись на Волині Любарт-Дмитро Гедимінович шукав підтримки луцького владики Климента (31, ч. 1, т.6, c. l -2). Коли Казимірові III вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, підлеглі її єпархії визнали митрополитом Теодорита (1353-1354 рр.), якого до того визнали київські та чернігівські єпархії.

По смерті Феогноста противники московського князя добилися поставлення в митрополити тверського монаха Романа (1354-1362 рр.). У противагу йому Москва висунула Олексія, який був близьким до великого князя Семена Гордого. У 1355 р. Роман з'явився у Луцьку і отримав підтримку князя Дмитра-Любарта та західних владик. Претензії Романа були підтримані і Ольгердом Гедиміновичем. Тому у 1358 р. він спробував утвердитися у Твері, але змушений був її покинути і перебратися до Холму. До 1362 р. українські і білоруські владики визнавали зверхність Романа. Любарт-Дмитро та інші князі були готові на розділ митрополії на Київську та Московську. Луцьку кафедру тоді займав Арсеній, який підписався як свідок під угодою 1366 р. (201,1.1, s. 154).

1 2 3 4 5