| Назва: | Секулярні вчення релігійного характеру |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 19,18 KB |
| Скачувань: | 16 |
Зокрема, результати соціологічних досліджень свідчать на користь того, що в громадській думці українського соціуму превалюючим є переконання щодо права на існування будь-якої релігії, що проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини. Так вважають 47 % населення України, серед тих, хто визнає себе віруючим, - 43,5 % (серед невіруючих - 56,7 %). Твердженню, що право на існування мають усі релігії як різні шляхи до Бога, віддали перевагу 24,3 % населення держави, з яких 25,7 % тих, хто вважає себе віруючим. Усього 10,4 % віруючих висловились лише за традиційні для України релігії (9,7 % серед усього населення). Певну релігійну непримиренність - "істинною є лише та релігія, яку я сповідую" задекларували 13,9 % віруючих (9,3 % усього населення).
Орієнтація на релігійний плюралізм і толерантність переважає і в свідомості сучасної молоді: "кожен має право на вибір, кожна віра має право на існування"; "кожна віра, якщо не несе руйнівної сили, має право на існування"; "будь-який напрям має право на існування, якщо він не шкодить людям"; "має бути злагода між всіма релігіями, щоб вони одна одну не гнобили, поважали право й вибір інших релігій. Кожен має право на свою релігію. Треба і в це вірити, щоб це покращувало й збагачувало людину"24.
Проте, спостерігаючи за реальним релігійним життям в державі, ми не можемо говорити про наявність миру і порозуміння між конфесіями, релігіями, релігійними напрямами. Ворожнеча і непорозуміння існують між традиційними, ортодоксальними релігіями (церквами) з новітніми, нетрадиційними, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Міжконфесійні конфлікти можуть вважатися вагомою умовою творення сучасної релігійності, передусім релігійності новітньої: як інституційно (організаційно) оформленої, так і позаінституційної (позацерковної).
5. Міжконфесійні конфлікти. Концен-труючи увагу на конфліктах у межах традиційної релігійності, зазначимо, що в основному вони спалахують між чотирма Церквами візантійської традиції, які вважають себе спадкоємицями давньої Київської Церкви.
"Класичне" історичне протистояння між православними й греко-католиками позначено лінією A-A. У цьому разі відмінності всередині самого українського православ'я не мають суттєвого значення. Натомість, що є важливим, так це характер ідентичності (католицької або православної). На практичному рівні близько 90 % усіх зареєстрованих конфліктів між греко-католиками й православними впродовж останнього десятиліття стосувалися майнових питань.
Існує протистояння, з одного боку, між так званими національними церквами і, з іншого, - Московським патріархатом (на схемі лінія Б-Б). Часто цю ситуацію представляють як протистояння між "націоналістичними" церквами й "універсальною" Російською церквою. Тобто, можна сказати, що у цьому конфлікті спостерігається зіткнення інтересів двох національних церков - Російської православної церкви і Київської церкви, яка поки що існує у вигляді кількох "елементів", що шукають тепер шляхів до об'єднання.
Лінією В-В позначено щораз напруженіші дискусії щодо проблеми канонічності. І Українська православна церква, і Українська греко-католицька церква визнані як канонічні відповідно у православній і католицькій спільнотах. Однак обидві православні церкви, які декларували свій незалежний статус, поки що не визнані.
Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі носить характер "стратегічної конкуренції" двох помісних церков із різними обрядовими традиціями. Так само між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini ("вищості латинського обряду" - принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю.
Варто зазначити такий суттєвий конфліктний аспект сучасного релігійного життя, як позиції різних релігійних традицій стосовно адаптації до вимог сучасності. У такому ракурсі можна вважати, що упродовж 90-х років православ'я або, в ширшому сенсі, всі східні церкви в Україні опинилися перед двома сильними, модернізованими формами християнства - римо-католицизмом і протестантизмом, у той час як самі вони не бажають змінювати свої традиції. Це створює значний "цивілізаційний відрив" між західним і східним християнством (особливо православ'ям), у результаті чого православ'я, що виявляє схильність до архаїчності, зазнає відчутного тиску в напрямку модернізації (вважається, що і протестантські, і римо-католицькі місіонери є більш конкурентоспроможними, ніж місцеві православні).
Орієнтація на релігійний плюралізм і толерантність переважає і в свідомості сучасної молоді: "кожен має право на вибір, кожна віра має право на існування"; "кожна віра, якщо не несе руйнівної сили, має право на існування"; "будь-який напрям має право на існування, якщо він не шкодить людям"; "має бути злагода між всіма релігіями, щоб вони одна одну не гнобили, поважали право й вибір інших релігій. Кожен має право на свою релігію. Треба і в це вірити, щоб це покращувало й збагачувало людину"24.
Проте, спостерігаючи за реальним релігійним життям в державі, ми не можемо говорити про наявність миру і порозуміння між конфесіями, релігіями, релігійними напрямами. Ворожнеча і непорозуміння існують між традиційними, ортодоксальними релігіями (церквами) з новітніми, нетрадиційними, між традиційними церквами різних віросповідань, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Міжконфесійні конфлікти можуть вважатися вагомою умовою творення сучасної релігійності, передусім релігійності новітньої: як інституційно (організаційно) оформленої, так і позаінституційної (позацерковної).
5. Міжконфесійні конфлікти. Концен-труючи увагу на конфліктах у межах традиційної релігійності, зазначимо, що в основному вони спалахують між чотирма Церквами візантійської традиції, які вважають себе спадкоємицями давньої Київської Церкви.
"Класичне" історичне протистояння між православними й греко-католиками позначено лінією A-A. У цьому разі відмінності всередині самого українського православ'я не мають суттєвого значення. Натомість, що є важливим, так це характер ідентичності (католицької або православної). На практичному рівні близько 90 % усіх зареєстрованих конфліктів між греко-католиками й православними впродовж останнього десятиліття стосувалися майнових питань.
Існує протистояння, з одного боку, між так званими національними церквами і, з іншого, - Московським патріархатом (на схемі лінія Б-Б). Часто цю ситуацію представляють як протистояння між "націоналістичними" церквами й "універсальною" Російською церквою. Тобто, можна сказати, що у цьому конфлікті спостерігається зіткнення інтересів двох національних церков - Російської православної церкви і Київської церкви, яка поки що існує у вигляді кількох "елементів", що шукають тепер шляхів до об'єднання.
Лінією В-В позначено щораз напруженіші дискусії щодо проблеми канонічності. І Українська православна церква, і Українська греко-католицька церква визнані як канонічні відповідно у православній і католицькій спільнотах. Однак обидві православні церкви, які декларували свій незалежний статус, поки що не визнані.
Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі носить характер "стратегічної конкуренції" двох помісних церков із різними обрядовими традиціями. Так само між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini ("вищості латинського обряду" - принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю.
Варто зазначити такий суттєвий конфліктний аспект сучасного релігійного життя, як позиції різних релігійних традицій стосовно адаптації до вимог сучасності. У такому ракурсі можна вважати, що упродовж 90-х років православ'я або, в ширшому сенсі, всі східні церкви в Україні опинилися перед двома сильними, модернізованими формами християнства - римо-католицизмом і протестантизмом, у той час як самі вони не бажають змінювати свої традиції. Це створює значний "цивілізаційний відрив" між західним і східним християнством (особливо православ'ям), у результаті чого православ'я, що виявляє схильність до архаїчності, зазнає відчутного тиску в напрямку модернізації (вважається, що і протестантські, і римо-католицькі місіонери є більш конкурентоспроможними, ніж місцеві православні).