| Назва: | Християнство в соціосинергетичному контексті |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 15,1 KB |
| Скачувань: | 25 |
Процес самоструктурування християнства здійснювався на початку хаотично: були відсутні локальні структури, які б виконували функції центрів соціального порядку, християни жили незалежними одна від одної спільнотами, були відсутні чітко впорядковані теологічні норми, які б регулювали життя нової соціальної групи. Але вже в ІІІ-ІV сторіччі нашої ери процеси самоорганізації християнства зумовили появу стійких соціальних структур навколо ресурсних потенціалів: громади починають згуртовуватись навколо проповідників, розвиваються чіткі ієрархічні структури із розподілом владних повноважень (запровадження єпископського сану, кредо, канону тощо). Це значно зміцнило позиції християнства в теологічній боротьбі з іншими видами релігій та в боротьбі за виживання проти офіційної влади.
Римська імперія, яка вже знаходилася в стані занепаду, не здатна була протистояти християнському руху, який набував все більшої сили, в той же час, усвідомлювалась необхідність соціально-легітимізуючого важеля, здатного запобігти деструктивним процесам в суспільстві. Тому очевидно, що такі міркування були одним із вагомих аргументів на користь прийняття імператором Константином рішення щодо перетворення християнства із опозиційної в державну релігію.
Подальший перебіг історичних подій показав, що союз Римської держави та християнства виявився нетривким, оскільки з часом імперія впала під наступом зовнішніх ворогів. Проте чітко локалізована, диференційована християнська структура в цих умовах вижила і, навіть більше того, показала здатність своєї системи пристосовуватись до нових обставин. Занепад Римської імперії сприяв тому, що в цих умовах церква для збереження стабільності суспільства змушена була взяти на себе виконання секулярних обов'язків (оборона Рима, управління навколишніми територіями, забезпечення населення продуктами), що послугувало прецендентом для майбутніх претензій церкви на світську владу.
Динаміку християнства як живої соціальної системи, здатної до саморуху, визначають адаптаційні процеси не лише по відношенню до факторів зовнішнього, але і власного внутрішнього середовища. Висока чутливість християнства до дії різного роду чинників супроводжувалась структурними та організаційними змінами всередині самого соціального інституту, що дозволяло підтримувати автентичність структури. Прикладом такої внутрішньої еластичної реакції є виникнення чернецтва, пустельництва у лоні християнства, які спочатку сприймались як контркультура, але згодом стали однією із підвалин християнської культури.
Здатністю до адаптивних зрушень можна пояснити і просторову експансію християнства, яку воно здійснювало з моменту свого виникнення (асиміляція варварів у християнському світі, хрестові походи, прийняття Руссю християнського варіанту релігії тощо).
Ретроспективний погляд на історію зародження християнських структур протягом першого тисячоліття відображає їх відкритий характер, активний процес співро¬бітництва з іншими соціальними системами, що в синергетичному розумінні є природнім, адже процеси зародження, становлення нового соціального порядку передбачають пластичність системи як до мікро- , так і до макрофлуктуацій, порушення симетрії всередині соціального цілого, активне запозичення та освоєння зовнішніх джерел енергії заради забезпечення конкурентоспроможності системи.
Протилежною тенденцією в самоорганізації соціальної системи в синергетичному дискурсі є процеси, що пов'язані із збереженням соціального порядку, які характеризуються інтегральністю, синтезом структур, процесів всередині соціального цілого, недостатньою чутливістю системи до зовнішніх та внутрішніх детермінант.
Епоха пізнього середньовіччя пов'язується із зниженням інтенсивності соціальних процесів всередині соціального інституту християнства, максимальною ієрархізацією владних повноважень, посиленням однорідності соціальних взаємозв'язків в системі. Констеляція різного роду чинників (історичних, політичних, економічних тощо) сприяла тому, що християнство в західному суспільстві по мірі соціального конституювання згодом монопольно перебрало на себе виконання соціально-консолідуючих функцій, відтворення соціальної структури та зв'язків. По суті кажучи, не існувало інших альтернативних соціальних утворень, здатних конкурувати із християнством в інтегруючій площині. Протягом століть церква виступала соціальним інтегратором саме через діяльність в якості легітимного органу влади. Завдяки створенню цілісної християнської інфраструктури (папського престолу, структури парафій, в межах яких люди причащалися до таїнств, сплачували церковну десятину, формували свою моральну поведінку, мережі монастирів, інституту інквізиції, монополії церкви на освіту тощо) був здійснений перерозподіл влади на користь духовних осіб. В середні віки інститут християнства також слугував засобом циркуляції, тестування кадрів, адже доступ до вищих церковних та світських посад лежав через монастирську освіту, знання латині, виявлення лояльності до офіційної християнської ідеології.
Римська імперія, яка вже знаходилася в стані занепаду, не здатна була протистояти християнському руху, який набував все більшої сили, в той же час, усвідомлювалась необхідність соціально-легітимізуючого важеля, здатного запобігти деструктивним процесам в суспільстві. Тому очевидно, що такі міркування були одним із вагомих аргументів на користь прийняття імператором Константином рішення щодо перетворення християнства із опозиційної в державну релігію.
Подальший перебіг історичних подій показав, що союз Римської держави та християнства виявився нетривким, оскільки з часом імперія впала під наступом зовнішніх ворогів. Проте чітко локалізована, диференційована християнська структура в цих умовах вижила і, навіть більше того, показала здатність своєї системи пристосовуватись до нових обставин. Занепад Римської імперії сприяв тому, що в цих умовах церква для збереження стабільності суспільства змушена була взяти на себе виконання секулярних обов'язків (оборона Рима, управління навколишніми територіями, забезпечення населення продуктами), що послугувало прецендентом для майбутніх претензій церкви на світську владу.
Динаміку християнства як живої соціальної системи, здатної до саморуху, визначають адаптаційні процеси не лише по відношенню до факторів зовнішнього, але і власного внутрішнього середовища. Висока чутливість християнства до дії різного роду чинників супроводжувалась структурними та організаційними змінами всередині самого соціального інституту, що дозволяло підтримувати автентичність структури. Прикладом такої внутрішньої еластичної реакції є виникнення чернецтва, пустельництва у лоні християнства, які спочатку сприймались як контркультура, але згодом стали однією із підвалин християнської культури.
Здатністю до адаптивних зрушень можна пояснити і просторову експансію християнства, яку воно здійснювало з моменту свого виникнення (асиміляція варварів у християнському світі, хрестові походи, прийняття Руссю християнського варіанту релігії тощо).
Ретроспективний погляд на історію зародження християнських структур протягом першого тисячоліття відображає їх відкритий характер, активний процес співро¬бітництва з іншими соціальними системами, що в синергетичному розумінні є природнім, адже процеси зародження, становлення нового соціального порядку передбачають пластичність системи як до мікро- , так і до макрофлуктуацій, порушення симетрії всередині соціального цілого, активне запозичення та освоєння зовнішніх джерел енергії заради забезпечення конкурентоспроможності системи.
Протилежною тенденцією в самоорганізації соціальної системи в синергетичному дискурсі є процеси, що пов'язані із збереженням соціального порядку, які характеризуються інтегральністю, синтезом структур, процесів всередині соціального цілого, недостатньою чутливістю системи до зовнішніх та внутрішніх детермінант.
Епоха пізнього середньовіччя пов'язується із зниженням інтенсивності соціальних процесів всередині соціального інституту християнства, максимальною ієрархізацією владних повноважень, посиленням однорідності соціальних взаємозв'язків в системі. Констеляція різного роду чинників (історичних, політичних, економічних тощо) сприяла тому, що християнство в західному суспільстві по мірі соціального конституювання згодом монопольно перебрало на себе виконання соціально-консолідуючих функцій, відтворення соціальної структури та зв'язків. По суті кажучи, не існувало інших альтернативних соціальних утворень, здатних конкурувати із християнством в інтегруючій площині. Протягом століть церква виступала соціальним інтегратором саме через діяльність в якості легітимного органу влади. Завдяки створенню цілісної християнської інфраструктури (папського престолу, структури парафій, в межах яких люди причащалися до таїнств, сплачували церковну десятину, формували свою моральну поведінку, мережі монастирів, інституту інквізиції, монополії церкви на освіту тощо) був здійснений перерозподіл влади на користь духовних осіб. В середні віки інститут християнства також слугував засобом циркуляції, тестування кадрів, адже доступ до вищих церковних та світських посад лежав через монастирську освіту, знання латині, виявлення лояльності до офіційної християнської ідеології.