| Назва: | Шлях до соціальної роботи |
| Тип: | Реферати |
| Мова: | Українська |
| Розмiр: | 9,2 KB |
| Скачувань: | 37 |
Звичайно, соціальна робота не може значно змінити економічну ситуацію, це справа для економістів. Соціальна робота спрямована на індивіда. Її основне призначення - допомогти людям навчитися допомагати собі. Працюючи волонтером у благодійній організації “Bethany” я познайомилася з роботою з дітьми-сиротами.
З першого погляду вражає і здається неподоланною кількість проблем, з якими стикаються сирітські будинки: фінансові проблеми, кадрові, житлові, психологічні, кримінальні, проблеми працевлаштування випускників, соціальної адаптації, низького соціального статусу вихованців, обмеженої кількості місць, пошуку спонсорів. Самі вихователі визнають, що готують кадрів для кримінального світу. Діти страждають від сенсорної, контактної, емоційної збідненості, обмеженості рольових моделей поведінки. Внаслідок сирітства формуються негативні риси характеру: гостра заздрісність, вразливість, емоційність, недовірливість, страх перед чужим, невідомим, почуття неповноцінності й непотрібності, вини за увагу, агресивність, непристосованість до життя. Усе це яскраво виявляється у “підопічних” дітях, які до того ж вважаються розумово відсталими, хоча насправді є звичайними дітьми, які потрапили у несприятливі умови.
Ми працювали з дітьми молодшого шкільного віку. У сирітському будинку вони поділені на групи (6-7 чоловік), що називаються “сім'ями”, напевне, щоб створити атмосферу родинності, довіри. Виховательок звуть “мамами”, доречі як і усіх інших жінок (вихованці майже не спілкуються з дорослими людьми чоловічої статі). Дитину можуть переводити з однієї групи до іншої, належність її до “сім'ї” нестабільна. За таких умов маленька людина взагалі втрачає уявлення про звичайну нормальну сім'ю, про ролі чоловіка, дружини, батька, матері, взагалі рідних людей. “Сім'я”, у якій вони живуть насправді є комуною, устроєм радянських часів, у якій людина є гвинтиком, а не особою. Індивідуальний підхід відсутній абсолютно, хоча виховательки підкреслюють постійно, що люблять усіх як своїх рідних. Помітна дуже сильна конкуренція і заздрість між дітьми, і тяжіння до тієї ж “зрівнялівки”: “А чого він там один сидить і не хоче займатися тим, чим усі?” Діти постійно відчувають перевагу колективної сили над особистістю. Впливають на самопочуття навіть стіни закладу. Вражає і те, що є іграшки “гарні”, розставлені на поличках, і “звичайні”, якими можна погратися - вигляд приміщення ставиться вище за інтереси дитини.
Я впевнена, що соціальна робота може багато чого змінити тут. Але починати треба, можливо, з самих вихователів. Для них варто створювати “кімнати для релаксації”, проводити курси підвищення кваліфікації і т.д. Необхідно працювати на розвиток індивідуальності дитини, впевненості у її цінності й виключності. Треба сприяти полегшенню усиновлення дітей. Велике враження справила на мене історія одного з минулих вихованців будинку. Розумово відсталий хлопчик був прийнятий іспанською сім'єю. Його віддали у звичайну школу, і дуже швидко дитина наздогнала інших учнів. Це говогрить про те, що більшість дітей, які вважаються розумово відсталими, насправді є абсолютно нормальними. Їм лише не вистачає уваги і стимулювання. І вражає саме те, що багато людей втрачають свій шанс. Для соціальної роботи тут величезні можливості.
Проблема сирітства безпосередньо пов'язана з проблемою сім'ї. Як говорить банальна фраза, що, однак, має сенс, сім'я - це “ланка суспільства”. На цьому інституті перш за все відбиваються усі державні негаразди. Мені близька проблема молодих сімей, адже я зараз перебуваю у тому віці, коли багато моїх однолітків - друзів і знайомих беруть чи планують взяти шлюб, і не завжди перші кроки разом бувають легкими. Таким чином, тут моя особиста зацікавленість.
Ось про що свідчать дані, отримані рік тому вченими Українського інституту соціальних досліджень і працівниками Міністерства у справах сім'ї та молоді.[2]
Молодожони України опинилися поза соціально-психологічними механізмами, що повинні регулювати створення і функціонування сім'ї. “Дорослі діти”, не маючи ні хороших прибутків, ні окремого житла, нерідко повністю залежать від батьків чи дідусів-бабусь: проживають у їхніх квартирах, харчуються і одягаються за їх рахунок, віддають їм дітей на виховання. Усе це викликає велике напруження у стосунках як між самими молодятами, так і зі старшими членами сім'ї.
Дуже багато молодих подружжів не відчувають себе господарями своєї долі.
Страждають від погіршення матеріального становища 80 відсотків опитаних молодожонів, від психічного стану - 62 відсотки. У вирішенні багатьох проблем 64 відсотки молодих пар сподіваються лише на батьків і родичів. Допомогу від державних структур отримали лише 0,5 відсотка.
З першого погляду вражає і здається неподоланною кількість проблем, з якими стикаються сирітські будинки: фінансові проблеми, кадрові, житлові, психологічні, кримінальні, проблеми працевлаштування випускників, соціальної адаптації, низького соціального статусу вихованців, обмеженої кількості місць, пошуку спонсорів. Самі вихователі визнають, що готують кадрів для кримінального світу. Діти страждають від сенсорної, контактної, емоційної збідненості, обмеженості рольових моделей поведінки. Внаслідок сирітства формуються негативні риси характеру: гостра заздрісність, вразливість, емоційність, недовірливість, страх перед чужим, невідомим, почуття неповноцінності й непотрібності, вини за увагу, агресивність, непристосованість до життя. Усе це яскраво виявляється у “підопічних” дітях, які до того ж вважаються розумово відсталими, хоча насправді є звичайними дітьми, які потрапили у несприятливі умови.
Ми працювали з дітьми молодшого шкільного віку. У сирітському будинку вони поділені на групи (6-7 чоловік), що називаються “сім'ями”, напевне, щоб створити атмосферу родинності, довіри. Виховательок звуть “мамами”, доречі як і усіх інших жінок (вихованці майже не спілкуються з дорослими людьми чоловічої статі). Дитину можуть переводити з однієї групи до іншої, належність її до “сім'ї” нестабільна. За таких умов маленька людина взагалі втрачає уявлення про звичайну нормальну сім'ю, про ролі чоловіка, дружини, батька, матері, взагалі рідних людей. “Сім'я”, у якій вони живуть насправді є комуною, устроєм радянських часів, у якій людина є гвинтиком, а не особою. Індивідуальний підхід відсутній абсолютно, хоча виховательки підкреслюють постійно, що люблять усіх як своїх рідних. Помітна дуже сильна конкуренція і заздрість між дітьми, і тяжіння до тієї ж “зрівнялівки”: “А чого він там один сидить і не хоче займатися тим, чим усі?” Діти постійно відчувають перевагу колективної сили над особистістю. Впливають на самопочуття навіть стіни закладу. Вражає і те, що є іграшки “гарні”, розставлені на поличках, і “звичайні”, якими можна погратися - вигляд приміщення ставиться вище за інтереси дитини.
Я впевнена, що соціальна робота може багато чого змінити тут. Але починати треба, можливо, з самих вихователів. Для них варто створювати “кімнати для релаксації”, проводити курси підвищення кваліфікації і т.д. Необхідно працювати на розвиток індивідуальності дитини, впевненості у її цінності й виключності. Треба сприяти полегшенню усиновлення дітей. Велике враження справила на мене історія одного з минулих вихованців будинку. Розумово відсталий хлопчик був прийнятий іспанською сім'єю. Його віддали у звичайну школу, і дуже швидко дитина наздогнала інших учнів. Це говогрить про те, що більшість дітей, які вважаються розумово відсталими, насправді є абсолютно нормальними. Їм лише не вистачає уваги і стимулювання. І вражає саме те, що багато людей втрачають свій шанс. Для соціальної роботи тут величезні можливості.
Проблема сирітства безпосередньо пов'язана з проблемою сім'ї. Як говорить банальна фраза, що, однак, має сенс, сім'я - це “ланка суспільства”. На цьому інституті перш за все відбиваються усі державні негаразди. Мені близька проблема молодих сімей, адже я зараз перебуваю у тому віці, коли багато моїх однолітків - друзів і знайомих беруть чи планують взяти шлюб, і не завжди перші кроки разом бувають легкими. Таким чином, тут моя особиста зацікавленість.
Ось про що свідчать дані, отримані рік тому вченими Українського інституту соціальних досліджень і працівниками Міністерства у справах сім'ї та молоді.[2]
Молодожони України опинилися поза соціально-психологічними механізмами, що повинні регулювати створення і функціонування сім'ї. “Дорослі діти”, не маючи ні хороших прибутків, ні окремого житла, нерідко повністю залежать від батьків чи дідусів-бабусь: проживають у їхніх квартирах, харчуються і одягаються за їх рахунок, віддають їм дітей на виховання. Усе це викликає велике напруження у стосунках як між самими молодятами, так і зі старшими членами сім'ї.
Дуже багато молодих подружжів не відчувають себе господарями своєї долі.
Страждають від погіршення матеріального становища 80 відсотків опитаних молодожонів, від психічного стану - 62 відсотки. У вирішенні багатьох проблем 64 відсотки молодих пар сподіваються лише на батьків і родичів. Допомогу від державних структур отримали лише 0,5 відсотка.