Головна Головна -> Інше українською -> Культура -> Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.)

Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.)

Назва:
Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.)
Тип:
Інше
Мова:
Українська
Розмiр:
29,86 KB
Завантажень:
64
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7 
1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.

На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

2. Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7 



Інше на тему: Доба культурно-національного виродження (ХІХ-початок ХХ ст.)

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок