Головна Головна -> Реферати українською -> Культура -> Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Назва:
Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
11,86 KB
Завантажень:
408
Оцінка:
 
поточна оцінка 4.5


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3 
Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Іван Драч, Володимир Підпалий, Віталій Коротич. Василь Симоненко і Борис Олійник, Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління.

Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.

Отож - народ... Це покоління відчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, - далеко, далеко не всі, - зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі...

Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів...

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику

уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,

яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релі-

гійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого

контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний

подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з

послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття

страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм від-

носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію ви-

кликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав-

дяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський

правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників

російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромад-

ської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських рес-

публіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й грома-

дянські права, а також за релігійну свободу.

Осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» - нове

плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали

Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,

Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися

Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт

радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-

ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові,

вони походили з різних частин України.

Більшість складали східні українці, проте

багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи

працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в сво-

їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси

й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. За-

галом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На

Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало

й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3 



Реферат на тему: Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок