Головна Головна -> Реферати українською -> Історія України -> Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)

Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)

Назва:
Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
19,58 KB
Завантажень:
106
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 
Труднощі у визначенні загальноприйнятого районування мають об`єктивний і суб`єктивний характер. До перших належать:

— нестабільність меж регіонів (навіть у рамках зазначеного періоду) як наслідок зміни державних й адміністративних кордонів, міжрегіональних і трансрегіональних міграцій населення, що змінювало характер народного мистецтва на окремих територіях, сприяло переміщуванню периферійних зон регіонів, утворенню складної топографічної конфігурації (включаючи „мереживну" й „острівну") ареалів певних явищ народної культури;

— часте неспівпадання між собою ареалів мовних діалектів, споріднених етнокультурних явищ (за матеріалами житла, костюму, художніх ремесел тощо), конфесійної приналежності, адміністративних і державних кордонів, унаслідок чого підрегіон (або територія етнографічної групи, наприклад, Гуцульщина) зберігає цілісність за одними ознаками й різниться за іншими, входячи одночасно до кількох історико-культурних регіонів (у даному разі — до Буковини, Галицького Прикарпаття, Закарпаття);

— перервність у часі (з інтервалом у кілька століть) формування головних історико-етнографічних регіонів України: Київщини, Волині, Галичини, Закарпаття, Поділля, Переяславщини, Чериігово-Сіверщини (середньовіччя); Слобожанщини (ХVІІ-ХVШ ст.); Катеринославщини, Таврії, Херсонщини (ХVШ-ХІХ ст.); Бессарабії, Кубані, Криму (ХІХ-ХХ ст.)*;

— деградація (з різних причин) регіонів у підрегіони внаслідок утрати колишнього адміністративного статусу, зміни населення, поступового нівелювання колишніх специфічних особливостей або

________________________________________

* Йдеться не про автохтонні групи, а про витворення після масової колонізації в означені періоди специфічного етнокультурного обличчя цих регіонів.

________________________________________

трансформування їх у інші (наприклад, Брацлавщина, Буджак, Запоріжжя, Переяславщина, Холмщина). Серед труднощів суб`єктивного характеру:

— змішування авторами публікацій понять, які не належать до одного логічного ряду, мають різну природу або перебувають на різному рівні понятійної ієрархії (наприклад, оперування природно-етнографічними поняттями „Полісся", „Степовий Південь" на одному рівні з історико-етнографічними поняттями „Волинь", „Київщина", „Чернігівщина", „Слобожанщина", „Таврія"); перераховування в одному ряду регіонів („Буковина", „Галицьке Прикарпаття", „Закарпаття" тощо) і підрегіонів або територій етнографічних груп („Бойківщина", „Гуцульщина", „Лемківщина" та ін.);

— наявність широкого і вузького розуміння певних понять („Наддніпрянщина", „Наддністрянщина", „Подніпров`я", „Прикарпаття"), які не співпадають у різному мовному чи хронологічному контексті.

Усі ці труднощі зумовлюють інколи значні розбіжності у визначенні меж історико-етнографічних регіонів України. При всьому тому основи сучасного історико-етнографічного поділу сягають племінної доби. Землі полян стали головним субстратом Київського князівства, сіверян — Чернігівського, Новгород-Сіверського та Переяславського. Територія північно-західних сусідів полян — деревлян приблизно співпала з північною Київщиною та Турово-Пінським уділом. У сусідньому краю волинян (або бужан, історичних спадкоємців дулібів) утворилося однойменне князівство. Літописні білі хорвати, слідом за карпами, були автохтонами земель, успад-кованих Галицьким князівством. Щодо уличів і тиверців, мешканців Надбужжя й Наддністров`я, то їхні спустошувані набігами землі тільки північним краєм увійшли до Володимиро-Волинського князівства, лишаючись до XIV ст. в основній своїй частині у володінні кочових народів.

Національно-культурної цілісності русинів-українців не змогли зруйнувати міждержавні кордони, що віками проходили по Дніпру, а з 1790-х рр. — по Збручу, розтинаючи один із основних історико-етнографічних регіонів України — Поділля — на „російську" та „австрійську" чи „польську" частини.

Поділля, поєднуючи особливості сходу й заходу України, стало центром ваги українського народного мистецтва. Тут, у басейні середнього Дніпра та Південного Бугу (сучасні Вінницька, майже вся Хмельницька й Тернопільська області, захід Кіровоградської та північ Одеської), — найбільший репертуар орнаментики з великою часткою антропоморфних мотивів. Найскладніші вишукані вишивки, де домінує техніка „низь"; ширше та яскравіше, ніж у решти земель, розвинені ткацтво й килимарство (Бершадь, Збараж, Ямпіль), кераміка (Адамівка, Бар, Бубнівка, Меджибіж, Смотрич та багато іншпі центрів), різьблення на камені, витинанка, стінописи.

Відтік населення цього краю [1] до суміжних не так щільно заселених місцевостей сприяв поширенню впливу народного мистецтва Поділля в усіх напрямках од метрополії аж до Карпат Відомо, зокрема, що гуцульське різьблення XIX ст. успадкувало іконографію та декор, якими оздоблювали в ХVІ-ХVШ ст. на Поділлі: дерев`яні ручні хрести [2]. Судячи з вишивок, подоляни брали активи) участь у колонізації Уманщини, котра в 1609 р. числилася „пустошем".

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 



Реферат на тему: Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок