Головна Головна -> Реферати українською -> Література -> Життя і творчість ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 — 1963)

Життя і творчість ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 — 1963)

Назва:
Життя і творчість ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 — 1963)
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
12,45 KB
Завантажень:
212
Оцінка:
 
поточна оцінка 3.2


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3 
Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла...

«Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», — це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як його перехожий, «натхненно і мудро творить ходу», не боявся спіткнутися і почути докори: «Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять...», волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

«Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції», — писав він 6 липня 1963 року.

На Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою «націоналізм». Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з'їзд партії, легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з'являться друком романи «Людина і зброя» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, коли «Літературна Україна» друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії «шестидесятників», коли з першими збірками прийдуть до читача Василь Симоненко («Тиша і грім»), Микола Вінграновський («Атомні прелюди»), Іван Драч («Соняшник»), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм «Тіні забутих предків», коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.

Так воно треба задля прогресу.

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить — з'являється «Казка про Дурила», написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати».

«Нікому почитати». Гірко, болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета «Молода гвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила». Чи не до отих безбатченків — безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження — думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота — і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:

Ми пронесем, ми підведем

і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висот!

Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокій річці?

— Чия? А відомо чия — тих людей,

Що підло не визнали наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

Кого задавили, кого зарубали.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3 



Реферат на тему: Життя і творчість ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 — 1963)

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок