Головна Головна -> Реферати українською -> Медицина та здоров'я -> Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки

Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки

Назва:
Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
50,22 KB
Завантажень:
41
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 
1. Профілактична імуносупресивна терапія після трансплантації нирки здійснюється протягом невизначеного часу, за необхідності використовуються різні протоколи імуносупресії з можливою зміною препаратів. Пацієнтам перед проведенням трансплантації надається докладна інформація щодо необхідності комплаенсу і можливих наслідків (у тому числі несприятливих) відповідних імуносупресивних режимів стосовно виживання трансплантата і ризику для пацієнта. Всі пацієнти мають бути проконсультовані щодо ризику інфекції, серцево-судинних захворювань і злоякісних новоутворень, виникнення і перебіг яких погіршується при використанні будь-яких режимів імуносупресивної терапії.

2. Початкова імуносупресивна профілактика з використанням як циклоспорину, так і такролімусу, представляє на сьогодні найнадійніші дані щодо довгострокового прогнозу у порівнянні з новими препаратами. Моніторування вмісту в крові обох препаратів є необхідним для запобігання недостатньої імуносупресії (ризик відторгнення) і високих концентрацій препаратів у крові (велика кількість побічних ефектів, зокрема нефротоксичність)

3. Немає чітких клінічних доказів того, що призначення стероїдів може бути безпечно припинене при проведенні імуносупресивного режиму з використанням макролідів, однак вони можуть бути безпечно відмінені після 6 місяців прийому у пацієнтів, у яких не спостерігалося гостре відторгнення. На сьогодні мікофенолату мофетил чітко замінив азатіоприн, має переваги по ефективності й терапевтичному індексу та найважливіше — не проявляє нефротоксичності. У пацієнтів, які приймають мікофенолату мофетил (МФМ) і циклоспорин, дозування як циклоспорину, так і преднізолону може бути зменшене (або стероїди відмінені повністю). У пацієнтів, що отримують МФМ, необхідно регулярно моніторувати функцію кісткового мозку.

4. Довготривалі рівні виживання трансплантата і пацієнтів, які отримували лікування такролімусом + МФМ, не мають достатнього підтвердження для того, щоб робити висновки щодо їх безпечності й ефективності. Сіролімус, незважаючи на його ефективність у зниженні раннього відторгнення, ще не був оцінений у проспективних контрольованих дослідженнях у терміни понад 3 роки. Проте наявність і доступність цих п’яти безпечних ефективних імуносупресивних препаратів значно розширює можливості лікаря пристосовувати терапію до індивідуальних особливостей кожного пацієнта.

5. Використання поліклональних або моноклональних анти-Т-клітинних біологічних індукторів має певний ризик, особливо у пацієнтів, які не є природно імунізованими до вірусу Епштейна-Барра і цитомегаловірусу. Ця терапія не може рутинно використовуватися при першій трансплантації у хворих з низьким ризиком. Якщо така терапія все ж таки проводиться, пацієнт повинен бути попередньо поінформований щодо ризику вірусного інфікування та онкопатології. Високоспоріднені моноклональні антитіла (даклізумаб, базіліксімаб) є дорогими препаратами, однак можуть бути безпечно призначені як початкова терапія в комбінації з макролідною імуносупресивною терапією, оскільки доведена їх висока ефективність у зниженні частоти раннього відторгнення.

Основою успішної імуносупресивної терапії є принцип “балансу виживання”, тобто лікар повинен призначати дозування препаратів, необхідне для пригнічення відторгнення, і водночас не збільшити загальний ризик для життя і здоров’я реципієнта.

Наше розуміння механізмів, задіяних у процесі імунного відторгнення, сприяло розвитку сучасних безпечних імуносупресивних препаратів, спрямованих на специфічне пригнічення сенситизованої лімфоцитарної активності проти ниркового трансплантата. Однак до 1962 р. ниркові алотрансплантати відторгалися відразу або протягом 6 місяців, незважаючи на значні дози неселективних імуносупресантів (високі дози стероїдів, опромінення всього тіла або дренаж лімфатичного грудного протоку).У 1962–1982 рр. азатіоприн (Імуран) і преднізолон забезпечили помірну ефективність і відносну дешевизну лікування, результатом чого був 60 %-ний рівень річного виживання трансплантата у реципієнтів після трупних пересадок. Однак ризик кровотечі, сепсису або метаболічних порушень залишався високим.

Синтез циклоспорину — інгібітора Т-клітин, що не викликає пригнічення кісткового мозку, — стало початком нової ери безпечної, більш ефективної імуносупресії для реципієнтів. Два базисних дослідження в 1979–1983 рр. забезпечили очевидні докази того, що використання циклоспорину зумовлює краще 3-річне виживання ниркового трансплантата у порівнянні з терапією азатіоприном. Важливо, що терапевтичний індекс режимів, що базувалися на циклоспорині, був кращим, тому з’явилася можливість зменшити дозування преднізолону, внаслідок чого зменшилася токсичність терапії щодо кісткового мозку. Як циклоспорин, так і інші часто вживані макроліди, кальценирин-інгібітори та такролімус мали значні побічні ефекти, що становило значний ризик для трансплантата і пацієнта.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5 



Реферат на тему: Імуносупресивна терапія після трансплантації нирки

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок