Головна Головна -> Реферати українською -> Мовознавство -> реферат українською: Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач

Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач / сторінка 5

Назва:
Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач
Тип:
Реферат
Мова:
Українська
Розмiр:
17,88 KB
Завантажень:
319
Оцінка:
 
поточна оцінка 5.0


Скачати цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 
Та якраз ті пісні – се ті названі вже раз перли поезії, ті повні поетичного чару пісні в народній одежі – найкраща частина цілої ліричної драми. Здалека десь доносився голос сопілки. На той голос потяглося серце, спогадало свою погасшу зорю і стиха до строю сопілки, до спілки з народним співом полились чарівні пісні (ст. 44-45).
По втраті любка в споминах героя драми виступає в ще більшій красі вроди і завдає його серцю ще більшого горя, бо він втратив її навіки (ст. 46). Вона є для нього рівночасно його радощами й горем; видаючи чи її, він мусить дальше любити, а кохаючи, загубить душу (ст. 47). Червона калина п’ялася вгору, та сил в неї нема; не пара вона дубам, а дуб отінив її, як хмара (ст. 48). Як з кучерявого дуба в непогоду й під зимним вітром падуть зів’ялі листочки, отак і він сам, герой, впаде від гордої мови. По вічній розлуці від нестримного жалю (ст. 49-50), а там:
Решту красоти, решту сили
Поріжуть живо острі пили.
Острії пили, людська злоба,
Стопче байдужість, як худоба.
Жаль по упущеній голубці тим більший, що вона улетіла так несподівано швидко (ст. 51), а улетівши,
Забрала всі мрії,
Всі втіхи, надії,
Як весна бере з собою
Квіти запашнії.
Щойно по страті герой драми здає собі справу з того, що для нього неясне було вперед, відповідає собі на попереднє питання: “За що я тужу так, і мучусь, і терплю?” Він не любить її, він любить власну мрію. Все, що дало йому життя, він перетопив у красу, і всю ту красу, весь жар чуття перелляв на неї. По страті за ту власну мрію він готов зробити собі смерть, одуріти (ст. 52-54). Навіть тая стежечка, де йшла дівчина, що унесла щастя з його серця, нагадує тепер ту страту (ст. 60-61):
Все, що найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!
Чим душа жива була,
Чим пишалася...
Отсе тая стежечка
Щоб запалася!
Нехай би все те страчене щастя було ілюзією, привидом, тінню, оманою, все-таки по страті його життя – безглуздий жарт, а світ весь – порожнеча. Як Шлеміль, що стратив тінь, він ходить, мов заклятий, бо весь світ не годен заповнити йому страти улюбленої (ст. 64-65). Вона являється йому в сні. Пощо? – питається герой. Вона ж житті згордувала ним. Та тут же й рад він тій сонній появі (ст. 58-59), бо скоро вже йому в житті весь вік тужити,
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,–
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Серед жалю по страті насувається мимохіть і питання: чому се або те страчене, хто сьому винен? В першій часті приписувалась вина то “проклятій руці-розлучниці”, то долгі; в другій по довшій розвазі героєві приходаться вину приписати вже самому собі. Якби він знав чари, був би причарував до себе любку; якби був лицар, усунув би всякі перепони; якби він не дурень, покинув би ідеали за горами, а хватав би за живе щастя. Та він може сказати про все те лише: фантастичні думи! фантастичні мрії! (ст. 62-63) або назвати себе слабим, над труси трус (ст. 57). В виду того любові його суджено хіба плакати гірко вночі край вікна любки (ст. 67) і переливати в пісні її красу (ст. 68), а самому йому, як волові в ярмі, дотягати до краю свій важкий плуг, спалюватись повільним огнем під важку осінь, по худім жниві (ст. 69). Так і діється. Килим забуття, одубіння і отупіння покриває помалу все, стискає все до найглибшого коріння. Молодий огонь в душі меркне, слабне, погасає (ст. 70).
Скоро вона для нього умерла, то й він повинен умерти – се пануючий мотив третьої часті “Зіз’ялого листя”. Йому дивно, чому він досі не вдурів, не осліп, не кинувся у коніпну петлю. Адже ж його найкращий огонь згорів! Адже ж він тепер повік не окріпне! Повік він каліка! Серце гадь пожерла, сточила думи! Вона умерла! – Ні, се він умер! (74-75). Він вмер, і байдужісінько йому тепер до всіх людських болів і турбот, боїв і гризот. Всі людські ідеї, весь народ – що йому тепер? Нехай світ валиться, нехай брат брата гордує, ріже – все те йому байдуже, бо він умер.

Завантажити цю роботу безкоштовно
Пролистати роботу: 1  2  3  4  5  6  7  8  9 



Реферат на тему: Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач

BR.com.ua © 1999-2017 | Реклама на сайті | Умови використання | Зворотній зв'язок